Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

«Батько Троян і Матер Божа, Пречиста Лада, бережуть мене од напасти», — каже Михась.

Засміявся чоловік.

«Значить, не все іще пропало! А я гадав, що вже край нашому ділу. Іди на болотяне городище».

«А там що»? — питає Михась.

«А там первий…»

Михась кинувся зі сну. Серце гамселило, мов навіжене, у вухах іще вчувалося тоскне вороняче каркання.

— Господе, Твоя воля, — каже малий козак, — ото насниться так насниться! А цур йому!

— Що, — каже од печі характерник, — знову якась мара приверзлася?

Зліз Михась додолу і став посеред хати, продираючи очі.

— Гірше… мерці привиділися!

— Ну ж бо розкажи, — звелів характерник, дістаючи рогачем горщика з печі.

То Михась і оповів, що то йому наснилося: і про бойовисько, й про чоловіка, і про теє, що той чоловік йому сказав.

— Дива ж твої, Господе! — каже характерник. — Про те городище тільки я і знаю… Недобре се місце, ліпше туди й не ходити!

А де воно?

— У Дикому Полі за третім роздолом… як узяти о ліву руч од могили! Багно там таке, що не одного козака проковтнуло…

— А звідки ж там городище взялося?

— Господь його святий знає! Бував я там раз чи два, то видно, що насипане воно людьми. Кругом болото, що не пройти, а посеред нього пагорб низький та плисковатий… Видно на ньому якісь ями, що запливли землею, та три вали доокруж… геть уже порозмивало їх дощами!

— А чого ж то місце недобре?

Дістав Обух із печі горщика з кашею і поставив його на столі.

— Бо довго там бути не можна… Та й чудне воно якесь: провадить туди тільки одна стежина, ступиш крок убік — і пропадеш у багні, а хтось же наносив землі та насипав його!

Замислився Михась.

— Се ж стільки люду треба, щоб ото носив тую землю! — каже нарешті.— Раніше стільки й душ не було!

— Та жило тут народу… — каже характерник. — Се нас тут мало, а до нас у цьому полі й села стояли, і кріпості, й городища!

От сіли вони снідати. Їсть Михась, а думки його далеко десь витають.

— Їхати треба, — каже урешті, поклавши ложку.

— Куди?

— На те городище. Хоч і непевне воно, та недарма той лицар на нього мені вказав…

— Що ж, — каже Обух, — як треба, то треба… Сідлай коней!

Вибралися вони опівдні. Як поминули річечку, що поросла шелюгами, почали траплятися купини та дрібні озера. Зиркнув Михась на небо, коли ж його затягло тяжкими грозовими хмарами. Не встигли вони й до болота доїхати, як гримнуло за обрієм і такий вітрюган дмухнув, що й очерети полягали.

— Наче буря зривається, — каже Михась.

— Біда, та й годі! — каже характерник. — Невчасно ми виїхали…

От злізли вони із коней. Виламав Обух у вербах дві здорові тички та й дає одну Михасеві.

— А се нащо? — питає малий козак.

— Там суцільна драговина… не туди ступнув — і провалишся! Будеш іти за мною і мацати дно цією ломакою.

Тут знову гримнуло в небі, й вітер застугонів у плавнях.

— Ну, з Богом! — каже характерник.

Та й пішов над мочарищем, аж відшукав обвуглений вербовий пень. Заходить у воду та й давай пробувати дно.

— Се вона… — каже. Й до Михася: — Рушай за мною, та помалу!

Кругом уже й геть темно зробилося. Забрів Михась у воду, а вона холодна й густа, мов кисіль.

— Далеко туди? — питає в характерника.

— Звідціля й не видно, — каже той. — Пильнуй же!

Вода вже Михасеві попід пахви сягала. Мацає він дно ломакою й насилу знаходить куди ступнути. Кругом купини якісь, плеса, тільки десь-не-десь татар-зілля росте