Петер Вольлебен - Таємниче життя дерев

разів накладаються одні на одних. У такий спосіб грубшає діафрагма дерева, і воно вже не може так добре дихати.

Коли цей репертуар вичерпано, в гру вступає генетика. Як я вже раніше описав, зміна поколінь у дерев триває неймовірно довго. Тому швидке пристосування як можлива реакція враз відпадає. Аж тут усе може відбуватися й по-іншому. У природному лісі спадкові ознаки дерев одного виду неабияк відрізняються одна від одної. Натомість, ми, люди, маємо дуже подібні гени, і, якщо дивитися з позиції еволюції, то ми всі пов’язані одне з одним через родинні зв’язки. Проте буки місцевих насаджень генетично є далекими одні від одних настільки, як різні види тварин. Отож-бо кожне дерево має індивідуальні, дуже відмінні риси. Деякі ліпше дають собі раду з сухістю, ніж із холодом, інші володіють потужними захисними силами від комах, а ще інші, можливо, не надто чутливі до надмірної вологи. Змінюючись, умови довкілля спершу шкодять екземплярам, які найгірше до них пристосовані. Декотрі старі дерева вмирають, але решта лісу залишається. Якщо умови стають іще екстремальнішими, то це може забрати життя у вагомішої частини дерев одного виду — проте й це ще не трагедія. Здебільшого зостається ще доволі велика кількість, щоб утворити вдосталь плодів та надати наступному поколінню належну кількість тіні. Для старих букових насаджень мого лісництва на основі приступних наукових даних я якось вирахував: навіть якщо ми тут, у Гюммелі, коли-небудь матимемо кліматичні умови, як в Іспанії, то переважна кількість дерев це витримає. Єдиною засадою є не заважати соціальній структурі лісу через вирубування дерев, а отже, ліс самостійно зможе регулювати власний мікроклімат.

Тривожні часи

У лісі не завжди все йде за планом. І навіть якщо ця екосистема неймовірно стабільна й упродовж багатьох століть у ній не відбувається жодних суттєвих змін, то яка-небудь природна катастрофа здатна зруйнувати все одним махом. Про зимові бурі я вже писав, і, якщо під час такого урагану падають цілі смерекові ліси, то зазвичай це стосується штучних насаджень смерек чи сосен. Вони часто стоять на пошкодженому ґрунті, який машини ущільнили і зробили непроникним для коріння, тому стовбури по-справжньому триматися не здатні. Крім того, ці хвойні дерева виростають у нас набагато більшими, ніж на їхній споконвічній батьківщині, у Північній Європі, й зберігають свою глицю також і в холодну пору року. Через це виникає велика площа вітрового навантаження, пов’язана з ефектом важеля довгого стовбура. Отож те, що слабкі корені тут не годні встояти, не катастрофічно, а лише логічно.

Проте бувають і такі буревії, внаслідок яких також і природні ліси зазнають щонайменше місцевих пошкоджень. Це торнадо з вихровими вітрами, що за секунду змінюють напрямок, отже, жодне дерево не може їм протистояти. Й оскільки вони часто налітають разом із грозами, що в наших широтах бувають фактично тільки влітку, то до гри долучається ще один компонент: у той час листяні дерева вже мають на гілках листя. У «типові» для урагану місяці — від жовтня до березня — буки та подібні до них мають зовсім голе гілля, а тому їх добре обтікає вітер. Натомість у червні й липні дерева не розраховують на такі проблеми. Тож коли крізь ліс мчить торнадо, то він хапає крони й силоміць повністю їх видирає. Роздроблені рештки стовбура стоять тоді як трагічне нагадування про ці атмосферні атаки й ще довго засвідчують силу природи.

Щоправда, торнадо трапляються дуже рідко, тому, очевидно, з еволюційних міркувань проти них не варто виробляти власну захисну стратегію. Набагато частіше через грози дерева зазнають іншої шкоди — падіння цілої крони внаслідок заливного дощу. Коли впродовж кількох хвилин на листя потрапляє просто велетенський огром води, то дереву випадає впоратися з тягарем у кілька тонн. Принаймні листяні дерева до цього не пристосовані. Типова додаткова вага взимку прибуває у вигляді снігу, що спокійно падає повз дерево, бо на той час листя вже давно лежить на землі. Улітку такої проблеми теж немає, бо звичні дощові опади не становлять клопоту для буків і дубів. Ба навіть злива не мала би створити труднощів, якщо дерево росло нормально. Сутужно стає тоді, коли стовбур чи гілля хибно розвинулися. Типовою небезпечною помилкою гілок є так звана «балка нещастя» — вже з самої назви видно, в чому криється небезпека. Правильна гілка росте як дуга: виходить зі стовбура, трохи підіймається вгору, нахиляється під час подальшого росту горизонтально, а відтак легко опускається вниз. У такий спосіб вона добре амортизує тягарі зверху й не ламається. Це неймовірно важить, бо в старіших деревах гілки сягають понад десять метрів. Як наслідок, ефект важеля надзвичайно посилюється, й на місці сполучення гілка тягне за собою стовбур. Проте деякі дерева, очевидно, не хочуть дотримуватися випробуваних моделей поведінки. їхнє гілля спершу віддаляється від стовбура, а потім дугоподібно прямує вгору. Якщо такі конструкції пригнути донизу, то відбувається не амортизація, а надлам, бо нижні волокна (мовити б, на зовнішньому вигині) звужуються, а внутрішні — надто сильно натягуються. Деколи навіть цілий стовбур у цьому плані неправильно розвинувся, тож під час грозового дощу ці особини падають. Зрештою, це не що інше, як жорсткий відбір, унаслідок якого нерозумні дерева сходять з дистанції.

Іноді причиною завеликого тиску постають уже навіть не дерева. Проблемними місяцями є березень та квітень, коли сніг з легкого пуху перетворюється на важкий тягар. Наявність небезпеки ви можете визначити за розміром сніжинки. Критично, якщо вона має діаметр, як монета номіналом у два євро. Тоді лежить так званий мокрий сніг, що містить багато води і є дуже липким. Він міцно приклеюється до гілок, не падає вниз і утворює високі, важезні тягарі. Тоді у великих, могутніх дерев обламується багато галуззя. Ще трагічнішою ситуація є для дерев-підлітків. Вони незграбно стоять у стані очікування, маючи маленькі крони, тому великі маси снігу або ламають їх, або так згинають, що вони вже ніколи не зможуть випростатися. Натомість для зовсім дрібних деревець такий сніг не становить небезпеки,