Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Проте першою порушила цю угоду все–таки не Україна, а знову Польща. Польський уряд і польське панство не жадали поступатися українцям абсолютно нічим. Не хотіло віддавати козацькій адміністрації навіть Київське воєводство. І, між іншим, ця непоступливість, зухвала затятість у зневазі до України обійшлась Польщі в майбутньому дуже дорого — в ціну власної держави. Але це вже буде в наступному — XVIII столітті.

Після Білоцерківської угоди польський уряд посилає значні військові сили в Молдавію, щоб примусити господаря Молдавії Василя Лупула, з яким Хмельницький домовився про союз, виступити проти Польщі. Цікаво, що союз України з Молдавією був скріплений шлюбом сина Богданового — Тимоша і доньки Лупула — Розанди. Туди були послані й війська на чолі з Тимофієм Хмельницьким, який мав примусити Молдавію залишатися в союзі з Україною.

22 травня 1652 р. між польськими військами і козаками та їхніми традиційними союзниками ординцями розпочалась знаменита битва під Батогом (Батіг — назва рівнини над річкою Буг біля міста Ладижина на Поділлі). Вона завершилась нищівним розгромом польських військ. Коронний гетьман М. Калиновський і ряд чільних польських воєначальників були вбиті. Україна торжествувала перемогу. Козаки вдалися до тактики роз’єднання ворожої армії на частини та повного їх винищення, як це колись робив відомий полководець Ганнібал.

Але на початку 1653 р. Польща посилає в Україну, на Поділля, військо на чолі зі С. Чарнецьким. Воно оточує загони Тимофія Хмельницького біля фортеці Сучава. Польща зуміла нацькувати на Молдавію війська правителів Валахії та Трансільванії, які не хотіли посилення Молдавії, й військовою силою повалили союзника України — молдавського господаря Лупула. Тимофій же в тяжких боях під Сучавою був смертельно поранений і невдовзі помер. Україна втратила союзника в особі молдавського володаря. Гетьман Богдан Хмельницький втратив свого вірного талановитого помічника, сподвижника і спадкоємця — сина Тимофія. Крім того, Богдана Хмельницького знову зрадили кримські татари, які тепер уклали союз із Польщею. Польські війська знову розпочали відвойовувати Поділля.

Кінець 1653 року показав, що Україна без серйозного союзника не може виграти в цій багаторічній і виснажливій боротьбі з Польською державою. Тому Богдан Хмельницький продовжує шукати для України спільника, який не зрадить.

Ще в 1651 р. гетьманський двір обмінявся посольствами з Османською імперією, внаслідок чого Туреччина прийняла гетьмана і Військо Запорозьке під свій васалітет. Це був час, коли Москва ще продовжувала мовчати на всі прохання про допомогу, а сусідні держави зазнавали тиску від Польщі, яка відривала їх від союзу з Україною. Гетьман вважав, що Османська Порта зуміє зупинити Польщу і, оскільки вона далеко, не буде активно втручатися у внутрішні справи України. Проте ця акція не мала підтримки ні в народних масах, які знали турків і татар як своїх споконвічних грабіжників, ні в частині козацької старшини.

А тим часом польський уряд створює антиукраїнську коаліцію, куди входять Трансільванія, Волощина, Молдавія, Польща. У 1653 р. українська козацька рада вирішує, що потрібно й далі продовжувати війну з Польщею за незалежність та одночасно домагатись допомоги від православної Московської держави.

У березні 1653 р. до Москви був посланий відомий козацький дипломат Силуян Мужиловський, а також полковник Бурляй. Вони знову привезли прохання козацького уряду взяти Військо Запорозьке (тобто всю повсталу Україну.— Авт.) під свою “високу руку” й надіслати поміч “ратними людьми”.

Кількаразові звертання українських провідників до російського царя з проханням допомоги, що почалися ще з 1648 р., тривалий час залишалися марними. Московський уряд відмовчувався або відбувався загальними заявами.

Чим же пояснюється така позиція Москви? Ось як говорив про це російський історик В. Ключевський. Він писав, що Москва “протягом шести років приглядалася з постійним інтересом, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до занепаду, як Україна спустошувалась союзниками–татарами і люто–нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже була знищена вщент, її прийняли під високу руку”. М. Грушевський, коментуючи пояснення Ключевського, говорить: “Увесь хід історії Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна увійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності, не зневіреною у своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатною бути опозицією Москви, обстояти себе в цій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики, може, ненароком, а може, й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею та дійти до останнього обопільного знищення… аби ввійти зі свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнозначного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого холопа”.

Для Московської держави союз з Україною був вигідний і бажаний. Це відкривало для неї довжелезний кордон з Європою, через який можна було розгорнути торгівлю з багатьма країнами, що стояли на вищому щаблі суспільного розвитку. Відкривався шлях до лінії чорноморського побережжя — і знову ж таки вихід на торгові зв’язки з новими державами Чорноморського басейну. А головне, коли б Україну підбила під себе Польща чи Туреччина, то це вкрай було б невигідно Московській державі — кордони її безпосередньо зіткнулися би з цими войовничими сусідами. Крім того, Україна мала великі мілітарні сили, які могла б використати Москва. Вони були випробувані й загартовані в кількарічній визвольній боротьбі. Це було найчисленніше військо у Східній Європі. До того ж, Україна — це невичерпний резерв матеріальних та людських ресурсів, що могли скласти основу багатства будь–якої держави. Звичайно, ці обставини робили союз з Україною дуже бажаним для Москви. Та щоб користуватися безперешкодно тими всіма вигодами, Москві була потрібна Україна ослаблена й знесилена, а не повна сил, розуму, інтелекту й матеріального багатства.

Такою знесиленою Україна стала вже у 1653 р. І тоді московський уряд нарешті доброзичливо озвався до українців. 1 жовтня 1653 р. Земський собор — вищий дорадчий орган при московських царях — ухвалив рішення прийняти Україну під “високу руку царя”. І в листопаді