Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

Гробовецькому кортіло побачитися із Шимоном, адже колись галашикаїн дав добрі прибутки та й племінники Едельмана разом з ним не стояли осторонь, коли Оскар з Андре потребували підтримки у своїй кіновій справі.

Ґеньо ж тішився тим, що таки вирвався у світи, що з Беатою та Оскаром вони виглядають на поважну родину, а це мало коли викликає підозріння у нишпорок та поліціянтів, отже, пригоди триватимуть. Він цілими днями й ночами гуляв містом і насолоджувався спогляданням живого житейського карнавалю. Ось у парку на шаховому майданчику затяті шахісти прийшли до оригінальної ідеї: королем зробили пляшку шампана, королевою — пляшку бурґунда, а пішаки вдовольнились пляшками горівки. Кожен, хто вигравав якусь фіґуру, мусив її... випити! Виграв не найкращий гравець, а найвитриваліший, — але й той, поки дібрався до короля, вже не володів головою.

Прочитавши у віденській газеті оповістку, що «молодий кавалер з аристократичної сім'ї, відомий зі своєї краси та елєґантности, власник фабрики і вілі, аматор спорту і мистецтва, шукає собі товаришки життя не конечно гарної, але милої, без віна, бідної, але чесної», Ґеньо рушив на призначену зустріч з цікавости. Він хотів видіти тих дівчат, що прибіжать виставляти себе перед таким чеснотним чоловіком, і, можливо, навіть вподобати «бідну, але чесну» для себе, бо молода сила вимагала свого...

Навколо літньої ресторації — шумовиння мереживних парасольок, розмаїтих капелюшків та суконь з такими обнагами, що аж викликали глибокі сумніви і в бідности, і в чесности одягнутих у них дівчат. Усі чекали на появу призвідця. Віддалік стояли поважні пані — певно, матері сих претенденток на власника вілі і фабрики.

Ось на вході постав чоловік років сорока з чимось — весь у чорному вбранні, блідий і виснажений, як схимник; темне волосся було зачесане догори, являючи всім високе чоло з бічними залисинами. Дівчата змовкли, мами підійшли ближче.

— І де ж твоя врода та елєґантність? — спитався Муркоцький і сам собі відповів: — Ти такий же аристократ, як я англійський льорд!

— Шановні панни! Я зібрав вас тут, щоб повісти про марноту щастя і кохання, задля якого ви погоджуєтеся віддати душу і тіло першому-ліпшому, хто скличе вас такою оповісткою. Покайтеся! Лиш каяття та молитва убезпечать вас від гріха перелюбства — і ви прийдете на небеса чистими голубицями...

Мимо Ґеня шелестіли шовками панни, розбігаючись алеями, щоб не чути сих закликів фанатика, а мами гордо відходили вбік, ніби опинилися тут випадково і не знають, у чім річ.

Одна з панн, із серпанковою вуалеткою на капелюшкові, видалася Ґеньові особливо привабливою, і він пішов за нею, як самець за самицею, відчуваючи нутрощами потребу в любовній грі. Муркоцький пришвидшив крок, обігнавши панну і ґречно скинувши капелюха у вітання.

— Перепрошую, чи не з вами ми їхали в однім потязі із Варшави? — сказав перше, що спало на думку.

— Пане, я ніколи не була у Варшаві, бо від народження мешкаю в Будапешті, а до Відня приїхала у справах! — докладно доповіла панна, із чого Ґеньо дійшов висновку, що вона не отримала доброго виховання: будь-яка мамцина доня не розмовляла б із незнайомцем на вулиці.

— І ці справи матримонального штибу? Ви хотіли вийти заміж за аристократа?

Панна зітхнула і промовчала.

— Ви бідуєте? Не маєте на що жити?

Панна зупинилася і похнюпила голову. Через серпанок не можна було розгледіти її обличчя, але Ґеньо був певен, що воно миле й зворушливе своєю чистотою. І раптом він відчув під ребром підступний холод бравнінґового дула.

— Милий добродію, прошу віддати свій гаманець потребуючій панні, себто мені!

Панна стояла так близько, ніби збиралася покласти свою голівку в капелюшку на груди благодійнику, а сама уміло перешукала кишені.

— Красно дякую! Ви мене вирятували від шлюбу з нелюбом! — прошепотіла вона й швидко побігла до фіякра, в якому, Ґеньо був певний, на неї чекали спільники.

— Нічого собі, прогулявся Віднем! — промовив їй услід Ґеньо, прикидаючи в умі, чи йти пішки до готелю, чи торгуватися з візником: у кишені штанів лишилось кілька дрібних монет. Але в них бракувало пашпорта...

 расеві Маґдебурку довелося цілий тиждень займатися не своїми справами, а вистежувати бандитську ватагу в Городку, де мешканці вже кілька місяців потерпали від грабунків. Ті опришки мали звичку опісля чемно прощатися з пограбованими: «Дзєнькуєми бардзо, добраноц!»

Скільки би він не питався, чи не пізнали когось із своїх же, ніхто не казав нічого певного. Юрася супроводжували громадський поліцай Юзеф Кліма та громадський гицель Янко Півень, горді з того невимовно.

Нарешті він надибав діда (він колись був війтом), що натякнув: мовляв, знаю, та скажу наодинці. Але зробив це в такий веселий спосіб.

— Прошу пана, спершу вислухайте бувальщину, що мені мій тато, хай з Богом спочивають, оповіли якось після празника. І ті оба най слухають, — вказав пальцем на Юзефа та Янка.

— До нас мав приїхати