Остап Дроздів - №2

— Але ж я теж ost! — вона вже сама почала ненавидіти плетиво власних пояснень.

Усі її запитання димком розвіялися біля куща штамбової троянди. Таких кущів було кілька, й усі розкішні. Фрау мала свій секрет — під коріння висипала чаїнки, на яких заварювався зелений і чорний чай. Кущі росли пишними. Каміл саме формував крону, коли Єфросинія проходила повз, зумисне-ненароком зачепивши його сідниці. Він, навіть не обертаючись, сказав щось, навіть не змінюючи положення секатора. Вона не зовсім зрозуміла, що докладно він сказав. Та знала точно — це було щось ніжне, любовне. А може, це було освідчення. Почутий набір звуків нічого їй не сказав — і сказав усе. Єфросинія отримала всі відповіді на свої запитання: ти завжди́ опануєш мову, яка стане мовою твого щастя.

Ось чому вона так легко заходить углиб цієї мови. Ось чому інші робітники на міліметр не можуть посунутися в цій справі. Ось чому мешканці паперового краю так легко здали свою рідну мову і перейшли на мову нової влади — бо хотіли бути щасливими при ній. Опісля цього випадку мова почала Ніаґарою вливатися в Єфросинію. Щоби щастя почало існувати, його треба було промовити.

Каміл уже сповна відпрацював свою провину. Стосунки з Єфросинією перейшли в таку фазу, коли приховувати їх було вже неможливо. Ненаситність взяла їх обох у полон і зачинила у кунсткамері патологічного «не можна». Що більше було не можна, то гостріше виявлялися їхні почуття. Замкнуте коло набирало обертів, і навіть імунітет фрау не міг покрити їхніх поривів. Заборонене кохання проходило свій нерест. Каміл і Єфросинія ризикували стати цьоголітками. І згаснути. Перерости. Вернутися назад із солоної води в прісну. За ними обома ходило це липке відчуття дочасності, відчуття не встигнути. Фронт підходив усе ближче, до горла підступав клубок обриву.

— Лиш би встигнути побути разом, — про це їм думалось щосекундно, й у такі моменти циферблати костеніли на ходу, заморожуючи невблаганний час. — Бодай на відстані — але разом...

А тим часом німецьке помістя поступово перетворювалося в нервозну кабіну. Все кудись активно рухалося й пересувалося, ґерр хмурів із кожним днем, фрау, щойно народивши симпатюльку-дівчинку, виглядала стомленою і підрубаною, але не безсонними ночами, а важкими думами. Всюди ширилася інформація про блискавичний наступ союзних військ. Небо, таке неозоре, все частіше почало прошиватися слідами-стрілами від реактивних двигунів. Нервозність помічалася й на суші: робітники отримали валізковий настрій, передчуваючи завершення своєї остарбайтерської епопеї. Налагоджений механізм вийшов із ладу, це співпало і з пологами фрау, і з вістями з-за меж помістя. У повітрі зароджувався новий історичний вітер-вихор, який роздмухає всіх присутніх у різні кути.

Єфросинія відчувала це всіма залозами, але подітися не було куди, бо тут вона заручниця чужої історії, писаної скаженим фантастом. Каміл огортав її такою любов’ю, що затуляла їхню очевидну приреченість. Решта ost-ів натішитися не могли грядущим змінам — окрім неї одної. Їй тут так добре, як востаннє було в дитинстві, в погребі з величезною глибою шоколаду.

Вона не хоче звідси нікуди їхати.

Тут вона знайшла своє кохання. Тут до неї добре ставляться. Тут нема паперових людей у такій критичній кількості, як там. Тут навіть заборона надихає. І тут такі сосни з папоротями, яких вона ніколи не бачила. Ця чужа країна не була для неї пеклом, як для інших ost-ів.

— Терміново сюди! Негайно!

Ясеновий паркет. Крик немовляти. Втишливе ш-ш-ш-ш-ш. Фрау схвильована.

— Я не знаю, як ти ставишся до цієї війни. Та я хочу тобі дещо сказати.

— Так, фрау.

— Ти добре працювала. Сподіваюся, я до тебе добре ставилася.

— Звісно, так, фрау.

— Ми нічого поганого не робили. Мій чоловік відповідав за вчасні поставки провіанту на фронт для наших солдатів. Наша ферма працювала саме на це. Ми не постачали туди зброю і набої, як наші сусіди з міста. Ми постачали харчі для хлопців. У цьому немає нічого поганого. Та зараз тут небезпечно для нас. Чоловік сказав, що ми програємо війну, і нам треба втікати. Це станеться з дня на день. Ти мене слухаєш?

— Так, фрау.

— Чого я тебе покликала... Ми втікаємо спочатку до Бельґії, а пізніше — до Параґваю.

— Куди?

— Це в Латинській Америці. Я тобі пропоную з нами. Ми там осядемо, і ти продовжиш у нас працювати. Ясна річ, на повному пансіоні. Мій чоловік — за, він до тебе дуже прихильно ставиться. Поїдеш із нами? Поїдеш?

Деколи треба пригнутися, щоби Бог добряче врізав комусь іншому. Але тут пригнувся хтось явно не той. Не фрау, не ця швейцарська зоозахисниця, яка рятувала гепарда Льєрта і Єфросинію з Камілом, — ні, не вона зараз має отримати на горіхи. Це несправедливо. З несправедливістю або співпрацюють, або борються.

Єфросинія дезорієнтувалася перед реальністю вибору. Досі вона звикла приймати реалії, які рідко коли передбачали опції вибору, і знаходити там свої затишні кутки. А тепер, коли доля ставить тебе на роздоріжжя, і лише від твоєї децизії залежить подальший вектор, Єфросинія просіла. Усе занадто карколомно, занадто землетрусно. Параґвай — де це?

— Поїдеш?

— Ой... Я розгублена... А Каміл?

— Каміл повернеться до Чехії. Йому немає сенсу так ризикувати.

— А що буде з нами, якщо ви втечете і всіх нас залишите тут?

— Не знаю. Мій чоловік каже, що вас вернуть назад на батьківщину. Він каже, що вас, швидше за все, вернуть насильно й уже там оголосять колабораціоністами.

— Ким?

— Ти дійсно хочеш знати?

Єфросинія хоче знати лише про Каміла. Він повернеться до Чехії. Чого доброго — до клятої Мілени, бодай би її пикою просо молотили. Це мало статися. Не могло бути так, щоб їхні почуття, маневруючи між офіційними заборонами, мали можливість заплодоносити. Не з нею, не з ними, не в цю епоху, не в цьому житті. Каміл — найкраще, до чого вона торкалася за все життя. Він прекрасний у всьому, він розставляє по ній мітки, які вона носитиме до скону. Він — її сенсотворець. Без нього вона перетвориться на випите перепелине яйце, плямисте, дрібненьке і порожнє.

Вона надто довго леліяла в собі порожнечу, аби вберегтися від фальшивого наповнення. Її надто довго норовили наповнити паперовим непотребом, а вона опиралася й опиралася, ніби передчувала зустріч із чехом, зліпленим із іншого тіста, вимішеним в іншій діжці. Лише тут, у цьому замкнутому помісті, вона зрозуміла, чим є її кохання — ексґумацією давно заритих бажань. Лише тут вона ризикнула оголити свою вразливість