Остап Дроздів - №2

діти виходять на вулиці і маніфестують свою новочасність своїй країні. Вони бодай на вигляд хочуть бути старшими, ніж є насправді, вони поспі­шають перерости дебільне міжчасся. Бородаті діти хочуть одним махом перестрибнути міжчасся і приземлитися вже в новому часі, модному й барвистому. Швидке дорослішання є їхньою ціною за квапливе компресування часу, що завис. Вони готові заплатити цю ціну.

— Неможливо плисти відкритим морем у своєму маленькому задраяному акваріумі. Націй у тому розумінні, до якого ви звикли, вже не існує. Нація стала синонімом слова «походження», та й годі. Нація буде результатом свідомого вибору. До неї можна примикати і від неї можна відлучатися. Своє походження можна культивувати, а можна й позбавлятися його. Чистих націй уже давно не існує відтоді, як людина подолала кордон свого поселення.

— А як же тоді не розмитися, не розчинитися?

— А ось тут у хід ідуть геть інші маркери. Єдина ціль, яка виправдовує існування держав, — захист мови. Світове різноманіття є різноманіттям мовним. Тому що національні традиція й культура вже перестали бути приватизованими. В японському кімоно чи індійському сарі може ходити будь-хто, тірольські йодлі чи єврейську клезмерську музику може виконувати хто завгодно — питання лише в бажанні й доцільності, і при цьому ваша національність не має ніякого значення. А от рідна мова завжди вестиме вас до еґреґора власної ідентичності. Ви належите мові. Ви можете знати десятки мов, та все ж ви належите рідній мові, вона є вашим маркером, вашим шлунковим соком, який поза вашою волею перетравлює світ.

— Ви говорите як фаріониха.

— А й справді. Дожився! Ж-ж-ж-жах.

24

Лінгвістичне каліцтво — ось що Єфросинія одразу відчула в Німеччині. Незнання тутешньої мови автоматично робила її ізґоєм, людиною неповносправною. Вона була собакою-дворняжкою, яка все розуміла, але сказати не могла нічого. Кляп затикав гортань, хотілося перейти на миги й жести, німота виривалася зоологічними звуками, від яких самій було страшно, і вона, як ніколи, збагнула ціну порозуміння між людьми.

Її батько, Ілія, був із покоління тих, хто рідну мову відрядив у спогад. По-грецьки не було сенсу розмовляти, тож Єфросинія народилася з розчепіреною ідентичністю.

— Хто я? Не тутешня, бо не звідси. Не іноземка, бо не звідти.

На відформатованій флешці мала з’явитися якась нова тотожність. Спостерігаючи, як її батько Ілія успішно колонізовує край паперових людей, Єфросинія почувалася креолом. Покинувши метрополію, вони приїхали на цей задвірок, передмежжя, пограниччя. Єфросинія почувалася саме так: вони колонізатори, вони сильніші, вони мають підшкірну пам’ять про щось таке, що місцевій челяді навіть не снилося. Неспроста саме їм, а не комусь іншому, вдалося заснувати тут немислиме — латифундію, ранчо, асьєнду, приватний аграрний маєток, заснований на добровільності.

Як і всі креоли, Єфросинія розцінювала свою змішаність із місцевими устоями як благо, перевагу. Ця змішаність давала їй змогу вийти з натовпу і бути вищою від менталітету. Їй завжди подобався стан стиковості — стан, коли можна одночасно контактувати з різними практиками. Вона ніколи не хотіла бути носієм чистої ідентичності. Їй здавалося це дуже нудним. Грецькі «штучки», передані мамою, Єфросинія залюбки прикладала до місцевого побуту, і з цього виходила чиста творчість, синтетична третя якість, в якій дві базові не сварились, а співіснували напрочуд гармонійно. Єфросинія сама була тією синтетичною третьою якістю, що постала від перемішування всього з усім. Вона кохалася у цьому стані, у цій обраності, у цій можливості сполучати тутешнє з нетутешнім, від чого тутешнє ставало новим.

Вона ніколи не мала своєї країни — тому вона стала країною для самої себе. Єфросинина республіка формувалася разом із її зрілішанням. Ця республіка мала свій суверенітет із непорушним правом невтручання у внутрішні справи й антидискримінаційним законодавством. Ця республіка будувалася навиворіт до країни паперових людей. У Єфросининій республіці будь-яке нововведення не призводило до ще більшої деґрадації, скарга не могла бути анонімною, творчість не викликала підозр, любов до ближнього не була різновидом подачки, увага до потребуючого не була субсидією. Бездержавність, яка сковувала край паперових людей, аніскільки не допікала Єфросинії, тому що вона чимдалі сумнівалася:

— Чи можуть бідні й голодні бути господарями свого життя й землі?

Вона бачила, як жорна деспотизму перетирають паперових людей у порох. В її голові не вкладалося, як так — віддати свою віру й церкву на першу ж вимогу. Тисячі років люди вірили, аж раптом прийшов хтось, хто демонтував хрести і понівечив іконостаси — і паперові люди одразу ж віддали своє тисячолітнє єство. Як так — на першу ж вимогу віддати свої тисячолітні традиції родинного ведення господарства! Як так — стати канібалами, їсти своїх дітей і не боронити себе! Що більше розпачливих «як так?» накопичувалося в житті Єфросинії, то глибші рови з голодними аліґаторами вона хотіла викопати на підходах до своєї придуманої республіки. Та як ретельно її не охороняй — неможливо було встояти під натиском жорен.

Тут, у німецькому помісті, Єфросинія лише з часом розкрила в собі дар до швидкого оволодіння мовою. Це прийшло не одразу. Потрібен був час, щоб переналаштувати всю свою оптику й кінесику. Джерелом інформації став чийсь погляд, м’язи обличчя, пантоміма довільних рухів, тембр і вібрато голосу, просторовий малюнок довколишніх предметів, експресія дій, поза. Вона навчилася помічати те, над чим раніше посміялася б. Вторинне стало ключовим. Вона зауважила, що фонетика не буває випадковою. Кожен предмет тутешньою мовою називається відповідно до своєї текстури. Випадкових назв немає. Мова стала влучним відображенням сутей.

Раніше Єфросинія ніколи про це не замислювалася, але тепер, коли швидке порозуміння стало найконечнішою потребою, доводиться чути нечутне і бачити небачене. У ній наче ескалатор запустився, якесь джерело забило з неймовірною силою, і вона, як немовля, почала рефлекторно хапатися за будь-який виступ життя. Усе починало ставати на свої місця рівнопропорційно до засвоєння нових слів і речень. Мова з непроглядного смерку поступово розвиднялася, білішала і запрошувала до себе, Єфросинія рішуче заходила на нові окреси, приємно дивуючи не лише себе.

— Ти швидко вчишся, — похвалила фрау. — Я з тобою більше розмовлятиму.

Потайки Єфросинія дивилася на інших робітників, які фатально не могли опанувати мову країни, до якої потрапили, і зневажала їх. Єфросинії здавалося, що їхній мозок паралізований, що вони є гіршим втіленням дарвінізму.

— Вони просто тупі? Чи недорозвинуті? Чи як іще сказати? Я вже можу висловити свою думку, а вони ще досі мукають і мекають.

Їй навіть було соромно за тих людей, з якими вона потрапила сюди синхронно. Це спочатку. А потім вона почала згадувати своє оніміння в краї паперових людей, і