Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

нема. Сидить лише незмінний, завжди життєрадісний секретар Іван Васильович, Петренко на прізвище.

Починаю здалека:

— Товаришу Петренко, давно ви бачили Ласоцького? Дуже він мені потрібний.

— Ласоцького? Був недавно, заніс нам оповіданнячко. Може, читали в останньому числі? Казав — на Дніпрельстан збирається. Грошей просив. Більше не заходив.

Серце впало. Підозра справедлива. Сам Ласоцький заніс моє оповідання, видав за своє. Невже й така дрібниця, як мізерний гонорар за ці кілька сторінок, спокусила його? Згадав вічну гонитву цього письменника за авансами й вирішив, що це й єдино можлива причина фальсифікації. Інакшої прибрати не міг. Пішов додому зневірений, збезнадієний. Прикро так, неприємно, наче сам щось погане зробив. Бува, знаєте, що сором на себе бере, коли людина, що їй віри ймеш, несподівано вчинить щось гидке. Не за неї, за себе соромно, що няв віри. Так і мені тоді.

* * *

Попікся я так на першотворі, що й охота до художньої літератури остигла. Хай його грець візьме з такими звичаями! Справді — тримайсь чесного робкорівства і не лізь у цю шахрайську компанію, бо лиха не оберешся. Чекаю тільки на зустріч з Ласоцьким. Адже мимо злочинства мовчки не проходять, і йому цього я не подарую, при людях виведу на чисту воду, навчу, як поводитися з чужими речами. Робкор злодіїв на гачок бере, людям показує для науки: не забувай, що за радянської влади живеш, працюєш, поважай пролетарські закони.

Тут саме випадок щасливий нагодивсь. Преміюють мене на ударному зльоті подорожньою. Обираю Дніпрельстан. Сама рибка в вершу йде, тут і спіймається.

Їду. Аж голова гуде від Дніпробудових[171] темпів: від могутнього пориву пролетарської енергії. Записував був прізвища героїв ударницької праці, переможців у соціялістичному змаганні — й покинув — не вистачило бльокноту. Та й не вженешся: сьогоднішній переможець — завтра переможений новим звитяжцем, а позавтра знов перший наздоганяє й б'є другого новим світовим рекордом. І не одиниці. Цілі бригади. Честь і слава бригадирові, але честь і слава цілій бригаді, кожному членові її, що взяв гідну пайку в загальній справі, в запальній атаці на залізо, землю, бетон, воду, камінь, на маловірів і хлипіїв.

«Героїв повинна знати вся країна». Так! Десятки найславніших імен дніпробудівців повинен знати СРСР, повинні знати наші друзі за кордоном — з радістю, наші вороги — з жахом перед звитяжною ходою робітничої кляси. Але серед тих імен найчільніше — компартія, найгероїчніше — її крицевий-ленінський ЦК, найзвитяжніше — товариш Сталін, їм найбільша честь і слава на Дніпробуді, на сотнях, тисячах інших будівництв, серед сотень тисяч, мільйонів ударників-пролетарів великого Радянського Союзу.

Так: країна повинна знати своїх героїв, своїх конкретних героїв. Серед них найпоширеніше ім'я більшовик. Уже до нього додається прізвище: Давидов, Давиденко, Давидсон, Давидошвілі. Багато давидів, що метким ударом перебороли начебто непереможних голіятів, розтрощили, підкорили пролетаріятові. Чи ж може знати країна всіх своїх героїв? Чи мають назву всі зорі на небі? Ні, я мав рацію зі своїм «Безпрізвищним»! Хай це невеличка безіменна зірка серед рясного Чумацького Шляху, але й вона світить, і вона переборює темряву незміренних світових просторів, і її треба ураховувати, кажучи про зоряне небо. Скільки таких зірок на Дніпробуді, окрім усім відомих на ім'я! Він, Дніпробуд, мене переконав остаточно і розвіяв сумніви, навіяні жовтооким редактором: знеосібки у мене нема, я її не пропагую.

Але де ж Ласоцький? Безкарно од мене не випорсне, ні! Ловити звіря найкраще коло водопою, письменника — коло видавництва, редакції. Туди й скеровую свої кроки. Не помиляюсь. Сидить темноокий Ласоцький, пізнає мене й щирісінько (нахабство яке!) вітає:

— А, землячок — харківець! От де зустрілись! Ну, як: ваше оповіданнячко надрукували? Я його рекомендував перед від'їздом Петренкові... Прочитав, прочитав, чого ви ніби дивуєтесь? На перший раз непогано, працюйте далі, й буде діло. Може, ремствуєте, що, не питавши вас, саме в «Плянету» дав? Випадок надзвичайно зручний був: там про суботник треба і у вас — суботник. Як збіглося. Так надрукували?

Тарахкотить, як кур'єрський на повній ході. Здається — ніяким гальмом не візьмеш. Перепиняю твердим запитанням:

— А за яким підписом ви дали до друку моє оповідання?

— Підписом? Яким підписом?.. А й правда — я й досі не знаю вашого прізвища, товаришу, хоч і пам'ятаю з обличчя. Підпис, звичайно, той, що був на рукопису. Може, прибрали якийсь псевдонім, інакший від робкорівського?

— Мій псевдонім за «Планетою» — з притиском кажу письменникові, зазираючи в темні заклопотані очі, — Іван Ласоцький.

— Псевдонім — моє прізвище? — зовсім щиро дивується мій напасник і потім, наче зрозумівши, вже сердито, — Яке ж ви маєте право?

— А яке ви мали право видавати моє оповідання за своє?

— Як ви смієте? Що ви кажете!— вже зовсім гнівно скочив Ласоцький, хвилюючись так, що я збагнув, що трапилось прикре непорозуміння, прикра помилка, як пишуть у газетах про друкарські ляпсуси.

З подальшої розмови вияснилося, що Петренко, побачивши Ласоцького, запитав, чи немає чогось про суботники, а той, згадавши про моє оповіданнячко, як завжди заклопотаний, неуважний,