Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

— От випадок! Саме на цю тему є підходяща річ. Ось! — кинув рукопис і побіг у своїх справах, не пояснивши Петренкові, чий це твір. А підпису в мене зовсім ніякого не було.

Нащо правити твір відомого письменника? Нащо показувати редакторові річ у пляні одержаного замовлення, річ авторитетного автора? Так з'явилося оповідання Івана Ласоцького «Безпрізвищний» на сторінках столичного часопису «Плянета»...

Обидва автори — і фактичний, і фіктивний — весело сміялися, розплутавши непорозуміння і уявляючи собі здивоване, розлютоване обличчя жовтоокого редактора, коли він побачив у своєму часопису щойно забраковану їм так гостро й рішуче річ якогось невідомого, налазливого «графомана».

Та ми помилялися. Редакторова вдача нам обидвом ще не була цілковито відома...

Другого дня Ласоцький одержав авторський примірник «Плянети» і такий редакторів лист:

«Редакція „Плянети“ просить пробачити шановного товариша Ласоцького за не зовсім увічливий прийом, що його мав у редакції невідомий їй посланець з його твором. Стільки, знаєте, розвелося різних шарлатанів, спекулянтів, графоманів і просто злодіїв, що з усіма відвідувачами ввічливим однаково не будеш. Редакція має надію, що видрукуванням „Безпрізвищного“ і виплатою належного гонорару прикрий інцидент вичерпано, а товариш Ласоцький і надалі не минатиме „Плянети“ зі своєю творчістю».

— Брутальність і нахабство завжди сполучені з підлесливістю і боягузтвом. І те й те — дві сторони одної міщанської ідеології, — сфілософував Ласоцький.

Мене лист обурив дужче:

— Треба, кінець кінцем, звернути увагу відповідних органів, щоб такі людці не компромітували радянську пресу. Хто не за нас, ударників соцбудівництва, той проти самого соцбудівництва.

— Ви маєте цілковиту рацію, товаришу! Саме тут легко розпізнати головну праву небезпеку, але...

— Ви маєте якесь — «але»?

— Я хочу сказати: але є ще й небезпека «ліва», і я вам, новакові в художніх справах, хочу її зараз-таки продемонструвати. Є охота?

— Звичайно!

— Ходім...

У маленькій кімнаті аж чадно від цигаркового диму. На столі купа рукописів, світлин, фотопортретів. На дверях напис: «Виїздна редакція альманаху ударників». Редакція — три видавничі співробітника. Вже з декаду тут пораються, збираючи художній матеріял про ударників. На чолі трійки довгобраза, в'юнка постать, колишній спецрепортер «Революційного Молота» Міхасик. Ласоцький, підморгнувши мені тайкома, рекомендує:

— Ось привів знайомого робкора-ударника, літературного початківця. Ще якусь пару день на Дніпробуді, але вже який нарис чудовий встругнув! Саме для вашого альманаху. Ви тільки подивіться!

Не зважаючи на мій розгублений з несподіванки вигляд — адже ніякого нарису я не писав, — виймає Ласоцький зі свого портфеля грубенький, вже друкований на машинці рукопис, і починає з нього цитувати.

«На берегах оспіваного Гоголем,

там ударники ходять гоголем.

...Почалося зі скелі Дурної. Не тому дурної, що поганенька, а тому, що по-дурному витнулась серед Дніпрової течії...»

— Ви чуєте, яка гра слів? Талант, безперечний талант! І соромиться, як бачите, як справжнісінька талановита людина, якій незручно, що доля її нагородила хистом, вищим від інших. Але слухайте далі. Ось:

«...Імена дніпрельстанівських бетонярів, виконробів, ентузіястів ударної праці повинна знати вся країна, бо це ж вони одні з перших, що на ділі здійснили більшовицьке гасло „наздогнати й випередити в найкоротший історичний термін“. Буржуазія собі на втіху влаштовує дике змагання боксерів, і вони, перед кількадесятитисячною авдиторією розбивають один одному щелепи, трощать ребра, ламають руки й ноги. Пролетаріят СРСР перед лицем усього здивованого світу демонструє соціячістичне змагання своїх кращих синів, що трощать останні підпори старого ладу, розбивають на гамуз забобони, ламають усі перешкоди. Буржуазія реклямує своїх рабів, друкує портрети переможців у кривавих, безглуздих, барбарських „розвагах“, оргіях скаженого садизму. Пролетаріят демонструє героїв мирної праці, переможців у творчому змаганні — хто краще й більше дасть користи трудящим. Буржуазія реклямує, щоб з реклямованих дивувалися, підкреслюючи її недосяжність для „простого“ люду, її зверхність над масою. Пролетаріят демонструє, щоб до рівня кращих підтягти інших, щоб показати — ці кращі є нерозривна частка загальної маси, кров від крови, її авангард, а не якийсь зверхній шар. Імена кращих з цього авангарду повинна знати вся країна. Ось кращі