Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

ґонґ і питає нас, шо то таке. Ми переморгнулися і кажемо до неї по-німецьки: «Небель», — тобто туман. А вона вирішила, шо то місто так називається. І пішла собі. А потім почався шторм. Сильний шторм. Ми ледве встигли доплисти тоді до Данії і стати на якір у Копенгаґені. А міс Неллі ше довго була переконана, шо найсильніший шторм у Швеції вона пережила в малесенькому містечку Небелі. Аж поки Лео витлумачив їй, шо то ми так пожартували.

У Копенгаґені їх зустрічали з усіми цісарськими почестями: салюти, солдати в парадній формі, офіційна делегація, австрійський гімн у виконанні місцевого військового оркестру. Карл-Штефан ненавидів ці урочисті церемонії, які всюди були однаково довгі та нудні. Не менше він ненавидів і офіційні урочистості й бали, на які змушений був ходити. Досить часто він дозволяв собі в останній момент передумати і не з’явитися на бал. Виглядало це так: Марія-Терезія з дітьми, придворні дами та кавалери — всі чекали на архікнязя у вестибюлі. У парадній залі вже подавали вечерю, оголошували імена гостей, котрі врочисто заходили до залу, і, коли наставала черга архікнязя, западала незручна пауза, а потому лунало повідомлення, що великий князь не зміг прийти. Причини раптової зміни планів не оголошували, і поволі всі звикли до цієї особливості характеру Карла-Штефана. А наступного ранку він зазвичай зривався на ноги о четвертій і починав гарячкову діяльність: організовував полювання, пікнік чи щось інше, якнайдалі від двору та від світських обов’язків. Коли родина сідала в потяг, Карл-Штефан намагався вскочити до вагона першим або, навпаки, прослизнути останнім, аби уникнути офіційних почестей. Іноді він не сідав до карети, яку посилав на вокзал імператор, а садив туди замість себе гувернантку чи когось зі слуг, — сам же їхав до своєї віденської резиденції звичайним фіакром, аби не привертати до себе уваги.

Після доволі тривалого перебування в Копенгаґені яхта вирушила у зворотному напрямку. А в німецькому місті Кілі на гостей уже чекав спеціальний потяг, який відвіз родину до Берліна, а потому ще далі — до Живця. Так завершився перший сезон літніх мандрівок «Ватурусом». Але відразу після повернення додому всім стало зрозуміло, що відтепер такі мандрівки вони матимуть щороку, бо цілу зиму й діти, і сам Карл-Штефан мріяли про наступний сезон і про майбутні подорожі.

### 1990

На початку дев’яностих не лише Гриць зрозумів, що треба працювати за кордоном. Перші партії капронових колготок він возив до Польщі самотужки. Не тому, що на цьому можна було аж надто багато заробити, а щоби вивчити всі нюанси і потому правильно організувати процес.

У роботі Гриць був педантичний, ніколи не діяв зопалу, завжди все ретельно зважував і нікому не передоручав справді важливих замовлень. Після колготок Гриць почав експортувати електронні ваги, бо в розмові з випадковим попутником довідався, що на них у Польщі тоді був шалений попит. Грицеві навіть подобалися гострі враження, які він переживав щоразу, перетинаючи кордон із контрабандою. Він потай спостерігав за «колегами» і з гордістю зазначав, що в нього нерви значно міцніші, ніж у багатьох із них. На декотрих шкода було дивитися: піт тече цівкою, руки трусяться, обличчя червоне, очі вибалушені — й це все ще до того, як доходить до особистої перевірки. Сам Гриць завжди залишався спокійним, вантажив товар не в загальноприйняті торби у клітинку, а в гірський наплічник, показував прикордонникам власноруч виготовлене «запрошення» від польських колег-спелеологів на черговий міжнародний симпозіум, і прикордонники зазвичай чи то лякалися чудернацького слова, чи «велися» на привітну й упевнену усмішку та чесний Гриців погляд, але жодного разу навіть не перевірили вмісту його наплічника.

Одного разу Гриць посперечався на пиятиці з друзями, що перевезе через кордон кокаїн. То було напередодні польського Різдва. Великі черги на нічному пішому переході, втомлені «човники» з великими картатими торбами, не менш утомлені та злі митники.

— Доброго вечора, — привітно усміхнувся Гриць набурмосеному дядькові з грубим залізним дротом у руках і з перекривленою кобурою на поясі.

Дядько подивився на нього з-під лоба.

— Куди їдете? — запитав.

— До Варшави, — збрехав Гриць, бо автобус, яким він їхав, і справді кінцевим пунктом мав Варшаву.

— Мета поїздки.

— Візантологічна конференція, — застосував Гриць свій улюблений метод, випробуваний десятки разів (якщо вживати незрозумілі митникові слова, він розгубиться і втратить пильність).

— Візантійською мовою добре володієте? — вже з більшою повагою в голосі запитав митник.

— Належно, — ухилився від відповіді Гриць. — Запрошення показати?

Запрошення йому завжди бездоганним каліграфічним почерком писала секретарка кафедри полоністики університету, а він їй із кожної поїздки привозив дефіцитну польську косметику. Гриць добре знав, що й конференцій вона не вигадує, а вони справді відбуваються в той час і в тому місці, які вказано у запрошенні. Просто його, Гриця, у списку запрошених немає. Проте аж так далеко перевірки прикордонників ніколи не заходили.

— Ні, запрошення не треба. Покажіть сумку.

Гриць витягнув свій шкіряний підроблений під «Burberry» саквояж і недбалим рухом поставив його під табличкою «Стіл для поглибленого огляду». Напівпорожній саквояж вирізнявся серед великих білих торб у синьо-червону клітинку, напханих різним крамом.

— Розкрити? — Гриць зі сумнівом подивився на дріт у митниковій руці.

Митник завагався. У той момент жіночка в черзі перед Грицем після кількох марних спроб нарешті змогла розсунути поламаний замок своєї сумки, і