Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

подальшої розмови. Здавалося, цар боявся сказати щось зайве, він постійно озирався навсібіч, заглядав у вічі своїм співрозмовникам і нервово сіпався, коли імператриця-мати робила якийсь рух, — ніби побоювався, що вона от-от покарає його за нечемну поведінку. Марія Федорівна вирішувала в житті свого сина та його родини абсолютно все.

Ця атмосфера страху здалася Вільгельмові густою, мов кисіль, який він куштував одного разу в селянській хаті у Живці та який йому дуже не сподобався. Ціла царська родина жила в атмосфері страху.

Поряд із імператором завжди було шестеро чоловіків, схожих на нього й одягнутих точнісінько так само, як він, аби заплутати можливих нападників. Царя завжди охороняли, й охоронці чергувалися за графіком, який змінювали щодня і який нікому не був відомий заздалегідь. Царські трапези теж щодня відбувалися в інших покоях, і навіть сама царська родина довідувалася про місце трапези лише в останній момент. Усі ці перестороги не були зайві. Незадовго до появи імператора на «Ватурусі» в царському палаці було заміновано й підірвано покій, де мав відбутись обід. Лише дивом ніхто з імператорської родини не постраждав. Мало не щодня охоронці помічали дивні речі: паркетини, які хиталися, шпалери, під якими було щось заховано, картини, які хтось знімав, а потому вішав назад.

Архікнязеві діти перелякано переповідали одні одним історію, яка їх особливо вразила: про нещодавній напад нігілістів на малого царевича. Усе відбулося на імператорській яхті, де терористи переодягнулися моряками й узяли в заручники царевича. Побачивши це, імператриця мало не збожеволіла і хотіла вже кинутись у воду, та ситуацію врятував один із вірних охоронців, тож царевич та імператриця залишилися живими.

Під час тієї поїздки ще зовсім малий Віллі вперше відчув вдячність до батька за те, що його власне дитинство та дитинство його братів і сестер проходило далеко від Гофбурґа, де, мабуть, атмосфера була не набагато ліпшою, ніж у Петербурзі. Вільгельм дивився, як нервово здригаються при кожному звуці руки імператриці, котра боялася бодай на мить випустити з ока свого сина, і хотів утекти якнайдалі від цієї атмосфери тривожного очікування, від цього холодного всепроникного страху.

«Ватурус» відпливав із Росії вдосвіта. Малий Віллі прокинувся раніше, ніж зазвичай, і спостерігав, як зникають у тумані Невський проспект, Зимовий палац, різні розкішні будівлі. Він почувався двояко: ця країна і захоплювала його, й лякала, йому хотілось і побути тут іще трохи, і чимшвидше тікати звідси.

З Росії вони вирушили до Фінляндії. Архікнязь найняв спеціального стернового, котрий допомагав капітанові маневрувати поміж невеличкими острівцями Фінської затоки, які часто сусідили дуже близько один із одним, тож була велика небезпека сісти на мілину. Віллі пригадує, як вибіг на палубу рано-вранці, десь між четвертою і п’ятою, й побачив неймовірне: острови були розсипані по озеру, мов цукерки, вони світились у прозорому, аж хрумкому, північному повітрі, підсвічені непевними променями сонця, які райдужно зблискували на воді. Близько десятої ранку яхта кинула якір у Гельсинкі, й архікнязь наказав усім не гаючись збиратися на першу прогулянку містом. Уперше в житті Віллі побачив стільки будівель із нетинькованої червоної цегли.

З Гельсинкі п’ятьма екіпажами пасажири корабля вирушили вглиб країни, зупиняючись на чай у невеличких готелях при дорозі, де ніхто й не здогадувався про їхнє високе походження. Після тривожної атмосфери при дворі російського імператора це діяло на всіх заспокійливо і дозволяло спостерігати за людьми в їхній звичній атмосфері, що було значно цікавіше, ніж штивні придворні церемонії. Їхня мандрівка припала на час білих ночей, і Віллі вперше так пізно читав на палубі без світла.

Уже наступного дня яхта вирушила далі й цілий наступний тиждень повільно дрейфувала поміж крихітними острівцями.

У той момент, коли «Ватурус» прибув до Швеції, короля у Стокгольмі не було. Посол і дві шведські принцеси прибули на яхту з візитом і запропонували організувати оглядини палацу спеціально для родини архікнязя, та Штефан відмовився, сказавши, що гості долучаться до однієї зі стандартних екскурсій. Так вони і зробили, вже наступного дня вирушивши до палацу в кількох невеличких човнах. Екскурсії відбувалися щодня з другої до четвертої пополудні в супроводі спеціального гіда — дуже старого чоловіка, котрий повільно переставляв ноги і так само повільно говорив. Спершу хвилин двадцять чекали, поки зібрались усі охочі взяти участь в екскурсії, потому повільно рушили коридорами, слухаючи розповіді гіда про картини, які він уважав вартими уваги, та найдовше затримувалися біля дверей між покоями, які гідові щоразу доводилося відчиняти, а відтак зачиняти. При цьому він дуже довго шпортав ключем у замку. Ця повільність усього, що відбувалось, і стала головним враженням Віллі від палацу. Йому здавалося, що він от-от засне під час однієї з тривалих пауз, які гід робив поміж окремими словами та реченнями.

Спершу все це видавалося Штефанові кумедним, і він лише посміювався, спостерігаючи за гідом. Але поступово йому набридло, й він звелів графові Чорінському підійти до гіда і сказати, що серед екскурсантів є австрійський архікнязь, котрий дуже квапиться і просить організувати для нього та для його родини окрему екскурсію. Графові Чорінському знадобився весь його дипломатичний хист, аби донести це побажання до гіда якнайбільш увічливо, та досягнув він небагато: архікнязевій родині запропонували нагодитись іншим разом, аби мати можливість оглянути палац окремо.

— Даремно ви, тату, відмовилися від пропозиції посла, — кинула Штефанові Елеонора.

Штефан лише насуплено подивився не неї і промовчав.

— Найбільше, шо пам’ятаю з того Штокгольма, — розповідав Галині Вільгельм, — то як ми надурили нашу англійську гувернантку, коли їхали звідтам. Вона ше тоді не дуже розуміла по-німецьки. І, коли яхта над раном вирушила зі Штокгольма, ми з Лео, як усе, вискочили потай зі своїх кают, аби подивитися, як будем відпливати. А тут вибігає в самій нічній сорочці наша міс Неллі, чує