Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

в цьому, інколи тільки мимохідь щось підкаже, і все залунає інакше. От з Галинкою він все ж таки намагається знайти час, коли та готується до виступів у гімназії, і вона там визнана «прем’єрша», певне, тому, що тато прискіпливо морочиться, аби кожне-кожнісіньке слово мало свій відтінок або вона витримувала паузи. Але йому і для дочки важко знайти вільний час, тому Галинка покірно слухає всі зауваження і повторює по двадцять разів один і той же рядок, поки тато не скаже задоволено: «Ну, нічого! Тепер зрозуміла, в чому річ? » Зараз Галинці здається, що й без татової режисури у хлопців виходить надзвичайно. Митько своїм чотирнадцятирічним басом горлав за Вовка: «Нащо це ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій?»

А гарненький Каленик, який навіть у Трудолюбії примудрявся лишатися рожевеньким, жалісно і смирно відповідав:

«Ні, паночку, водиці я не сколотив, А хоч би й пив, то шкоди в тім немає — Вода від вас сюди стікає.»

Виходило дуже добре! Літа Миколаївна була задоволена.

— Ну, хлопці, дивіться мені! У нас сама губернаторша на ялинці буде!

Навіть у Галинки і Жечки перехоплювало подих, і їм було дивно, що Митько скорчив презирливу міну, яка означала: «Подумаєш — губернаторша! Та нікому нашій Літі Миколаївні і в слід ступити!» — думав він.

«Пан», «губернаторша» — носяться з ними, як з писаними торбами.

Ну, нічого, подивимось, що там за цяця губернаторша, він не для неї старатиметься, а для своєї вчительки... і щоб дівчатка сміялися. Галинка як розрегочеться, то й поряд ніхто не втримається. У нього було якесь зворушливе ставлення до Галинки, хоча він зовсім не був закоханий у неї, як Борис. Він взагалі ні в кого не закохувався, як інші хлопці. Просто Галинка була дочкою Літи Миколаївни, і вона колись сказала: «То ж наш Митько», — і шила йому зошити. Борис — зовсім інше, всі хлопці знали про це і не сміялися з нього, бо він ні на які жарти з приводу цього не звертав уваги.

І от цей день наступив. З сніданком і обідом хлопці справляються швидше, ніж будь-коли, саме не з їжею, звичайно, а з прибиранням, щоб скрізь було чисто, щоб і самі були причесані, охайні.

Посеред зали стоїть ялинка, така чепурна, ошатна, і хоча на ній зовсім не такі іграшки, як у дворянському зібранні, а більше золочених горіхів, пряників, паперових прапорців та ланцюжків, що їх клеїли і фарбували самі хлопці, але ж є великий традиційний дід-мороз. Його від ялинки до ялинки переховує Параскева Федорівна, і коли його виймають зі схованки, завжди хлопці бучно вітають і несуть під ялинку як дорогоцінність. Замість електричних лампочок, що сяяли на прем’єрі, понатикано зворушливі різнокольорові свічечки, а вгорі Дмитро приладнав велику зірку — зараз він з насолодою дивиться на свою роботу. Під ялинкою, немов під охороною діда-мороза, лежать паперові мішечки з цукерками, горіхами, двома яблуками і пряниками — подарунки для кожного трудолюбця, а в передній частині зали красується великий довгий стіл. Його ставили і під час іспитів, тільки на іспитах він був накритий червоним сукном, а тепер білими скатертинами. І що це за смачний розкішний стіл! Усі закуски, печива, торти і пиріжки готувала сама Параскева Федорівна, а для всіх було відомо і беззаперечно, що краще за неї ніхто в світі готувати не може! Митькові здається, що вона старається завжди найдужче для Літи Миколаївни, адже Митько сам чув, як Літа Миколаївна казала:

— Кумонько, голубонько, ви вже постарайтеся для мене, я ж у боргу, ви знаєте, перед вами не лишуся.

— Та що ви, серденько! Хіба я не знаю, хіба ви для себе клопочетесь. Ми ж коло вас як у Христа за пазухою, та чи віддячить вам хтось?

— А чи чуєте... — махнула ледь рукою Літа Миколаївна.

Митько знав, що сама то вона за цей стіл з гостями не сідає, вона, як завжди, стоятиме з трудолюбцями по той бік ялинки і випускатиме їх з виступами. Галинка з Жечкою там також. Олесик на ці ялинки не приходить. Він не цурався хлопців, ні, коли старші прибігали до