Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

встати, розім’ятися, тіло було бадьорим, повним сил і енергії. Іван трохи почекав, не почувши команди, повільно підвівся з підлоги, з цікавістю прислухаючись до себе. І раптом зрозумів, що скалічена нога… згинається в коліні! Він обережно зігнув її, розігнув, ступнув на неї, підійшов до стіни… Нога згиналася так само легко, як і до травми, більше того — вона стала значно дужчою!

Іван підстрибнув на місці і трохи не дістав головою білої поволоки, хоч до неї від підлоги було не менше, як три з половиною метри! “Одначе, — подумав він, — медицина у них справді на висоті! І ніяких препаратів та машин… якщо тільки я не перебуваю всередині однієї з них”.

— Як ви себе почуваєте? — спитав той же голос.

— Чудово! — озвався Іван, червоніючи від думки, що поводився не зовсім стримано: за ним, безперечно, стежили.

— Пройдіть до наступного залу.

Іван хотів спитати — куди? — але тут одна з твердих на вигляд металевих стін зникла, наче її й не було, відкривши вхід у сусіднє приміщення.

Кімната була схожа на зал обчислювального центру: весь простір займали ряди вже бачених Іваном дивних пультів, а напроти нього висів над підлогою, ні на що не спираючись, гладенький чорний диск. З його глибини спливла світлова стрілка й розгорнулася перед ним у напис: “Увага! Нульовий цикл!”

У залі нікого не було, стояла тиша, але тільки-но Іван ступив крок уперед, як поряд з диском виник, мов із-під землі, високий молодик у просторій білій сорочці і таких же білих штанях. У нього було відкрите засмагле веселе обличчя з уважними яскраво-жовтими очима, і тримався він дуже просто, невимушено. Іван мимоволі зітхнув; у те, що це не сон, він уже повірив.

— Мене звуть Данило, — усміхнувся юнак. — Проходьте, сідайте в крісло.

З його словами диск перетворився на глибоке м’яке крісло.

Іван сів.

Данило витяг просто з поруччя крісла два легких шоломи з двома штирями біля скронь і, надівши один на голову, подав другий Іванові.

— Це ваш. Я відповідаю за вас у всьому — від фізичних можливостей тіла до психіки, знання побуту, професійних навичок тощо. До речі, фізика вас задовольняє?

— А вас? — відповів Іван питанням на питання.

Данило білозубо розсміявся.

— Мабуть, більше, ніж вас, бо ви багато до чого не звикли, а про дещо й не здогадуєтеся. Нічого, зараз пройдемо нульовий цикл — це побут, особливості століття, життєво необхідна інформація, — і все стане на свої місця. Хочете побачити Землю?

Іван мовчки надів шолом, рум’янцем на щоках відповідаючи на співчутливу усмішку Данила, щось клацнуло в навушниках, і він поплив у нетрі невідомих знань…

За три сеанси гіпнонавчання Іван освоївся з життям Землі тритисячного року настільки, що не уявляв іншого, а минуле своє життя вважав чи не міфом. А тоді почалися тренування з волейболу, не тільки мислені, через інформаційно-психологічні комплекси, а й нормальні — на майданчиках і в залах, і він цілком віддався своїй пристрасті.

Волейбол тридцятого віку відрізнявся від волейболу двадцятого — це була гра відповідно до всіх розкритих можливостей людського тіла і технічного потенціалу людини. Єдине, що нагадувало Іванові знайому спортивну гру — традиційно збережена форма ігрового поля з розмірами майданчиків десять на десять метрів, сітка, яка розділяла майданчики, і м’яч, начинений, правда, молекулярною технікою, для полегшення суддівства. Сітка, ясна річ, була значно вища, ніж за його часів, верхня її кромка встановлювалася на висоті три метри шість сантиметрів, та все ж це була нормальна волейбольна сітка, хоч і зіткана з силових полів. В іншому все було не так.

По-перше, інженерно-технічний супровід гри. Сила тяжіння на майданчиках дорівнювала дев’яносто двом відсоткам земної, вся зона гри охоплювалася спеціальним фізичним полем, над яким вільно плавали в повітрі плескаті диски кібер-суддів; кожна помилка гравців визначалася вмить, і відразу ж лунала певна звукова гама, за якою глядачі без допомоги судді-інформатора могли розпізнавати характер помилки. По-друге — і це було головне— гра відбувалася не тільки в просторі, а й у часі! Тобто гравець при подачі міг посилати м’яча не лише в певну точку протилежного майданчика, але й зміщати м’яча за віссю часу в майбутнє в межах трьох хвилин, для чого майданчики було орієнтовано ще й у хронополі. Якщо поданий м’яч пересувався і в часі, то гравці команди, яка подавала, мали право негайно повторити подачу, але вже без хронозміщення, що завжди й робилося всіма командами без винятку. Зорово це було так, ніби м’яч зникав у нікуди при подачі і з’являвся в просторі гри в ту мить, коли закінчувався час його перебування в майбутньому.

Поки відігравалася звичайна подача — друга, що стала першою, могла прийти перша — зсунута в часі, і треба було встигнути зреагувати, прийняти м’яч, видати пас і завдати атакуючого удару. Були випадки, коли над майданчиком літали відразу два м’ячі і обидва необхідно було вчасно і чисто переправити на поле противника. Тому зупинок у грі майже не було, напруження не зменшувалося від початку до кінця сету, зачаровуючи болільників раптовістю і красою комбінацій.

На кінець третього тижня тренувань Іван увійшов до основного складу збірної команди Землі з волейболу. До початку Олімпійських ігор лишалося дванадцять днів.

Волейбольний турнір проходив на Землі, в спортивному залі комплексу “Росія”, старовинної споруди, початок якій дали спортивні будови Москви далекого двадцять шостого віку.

Іван, стоячи на кілометровій оглядовій вежі, дивився на панораму міста тритисячного року і думав, що фантасти його рідного часу не помилилися в головному: Земля тепер являла собою суцільне місто-заповідник, місто-сад, точніше — місто-ліс, саме ліс, первісний, з буреломами, хащами і навіть непролазною трясовиною. Це не означало, звичайно, що ліс не доглядали: нарівні з неприступною тайгою були доглянуті парки, гаї, сади, очищені від лісового сміття дендрарії — більше декоративні, вирощені штучно довкола будівель. Але людина нині віддавала перевагу природній Землі, лише допомагаючи їй бути красивою і первісною, спрямовуючи еволюцію природи так, як було вигідно обом — і природі, і людині.

Споруда спортивного комплексу виділялася серед зеленого океану тайги велетенським язиком жовтогарячого полум’я: архітектори ландшафту вписали цей язик у пейзаж з такою майстерністю, що здавалося — палає справжній олімпійський факел.

В повітрі раз у раз появлялися людські постаті: людина давно навчилася з допомогою зусилля думки керувати механізмами моментального переміщення в просторі на десятки і сотні тисяч кілометрів. Навчився й Іван, хоча звикнути до цього не міг. Люди поспішали в спортзали комплексу, незважаючи на досконалі відеопередачі з