Марина Кічка - Вона

— Дякую.

Вони вийшли з машини. Марі виклалась на стрільбищі не на 100, а на 200 відсотків. З кожним днем Марі все більше часу приділяла тренуванням, більше стрільби, більше бою, більше вивчення всього, що лише можна було. І чим більше вона в це вкладала і довше займалась, тим більше була невдоволена собою; їй здавалось, що цього не достатньо, що потрібно більше, швидше, краще.

Минуло ще декілька днів в повній тиші. Марі повністю поринула в завдання і тепер розмовляла лише з Андрієм і Назаром. Які передусім бачили, що відбувається з Марі, однак нічого не казали. Адже на всі питання Марі або не відповідала, або казала, що все добре. Анна, розуміючи, що для Марі зараз настав і так тяжкий період, теж цю тему не чіпала. Анна разом з Андрієм поринули в справу.

— Алло, Марі, привіт, — Андрій був як завжди дуже заклопотаний.

— Привіт.

— Так от, хотів сказати, я знайшов дещо стосовно куль, про які ти питала. Є і хороша новина, і погана.

— Спершу хорошу, — Марі була дуже зосередженою.

— Їх можна виготовити, — мовив Андрій.

— Так, а яка погана?

— Погана полягає в тому, що для того щоб їх вилити і надати їм такої сили, якою б вони могли вбити цього демона, потрібно об’їхати весь світ. Але і це не найскладніше. Потрібно знайти тих людей, які зможуть це зробити. Це нереально важко, адже минули століття, а ці люди переїжджали. Деякі з них помирали, а ті, хто приходили на зміну, ймовірніше, народились зовсім в іншій країні.

— Але це МОЖЛИВО?

— Марі… НЕМАЄ НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО, на неможливе просто потрібно більше часу. Але, якщо ти хочеш знати, чи встигнемо ми до двадцяти п’ятиріччя Тараса? То я відразу кажу — ні. Ми не встигнемо.

— Андрій, він має лише ДВІ КУЛІ.

— Я розумію… Все розумію. Вибач, маю бігти. Бо, здається, ще трохи пропущених занять і мене виженуть з універа.

Як часто до Марі приходять такі прозріння, і як часто Марі про них забуває. Адже через усе, що відбувається з нею, вона геть забула про друзів, які не менш за неї жертвували власним життям. Адже вони забули про звичний спосіб життя, пожертвували навчанням, особистим життям, відпочинком… А вона геть на це не зважала.

— Вибач, Андрію. Ви з Анною через мене теж не маєте нормального життя. Я постараюсь тебе якнайменше турбувати. Налагоджуй справи з навчанням. Я…

— Марі, ти не можеш за нас вирішувати. А ми завжди будемо з тобою. Мені вже час, я побіг…

Марі поклала слухавку і вийшла у вітальну, понад усе вона хотіла зараз знайти Назара.

— Назаре, я говорила з Андрієм. Він каже, що це реально, але ми не встигнемо за два тижні знайти тих людей. На це можуть піти роки, — побачивши Назара у вітальні, стурбовано промовила Марі.

— Я зрозумів. Ну що ж, тоді в нас буде лише дві спроби, — Назар щосили намагався не показувати свого хвилювання, але йому це не вдалось.

— Ну, нічого. Я б хотіла поїхати ще постріляти. Ви зі мною?

— Марі, ви ідеально стріляєте. Не бачу в цьому потреби.

— Я не хочу схибити… Не маю права схибити. Я маю його врятувати! — рішуче промовила Марі.

— Я знаю. Добре, їдьмо.

За тиждень потрібно було йти до школи. Одинадцятий клас, останній рік школи, яку так любила Марі. Вона не знала як там в університеті, а зрештою і в дорослому житті, але школу вона обожнювала і знала, що цей період свого життя вона неодмінно згадуватиме з любов’ю. Та залишався ще тиждень до початку навчального року, і Марі уявлення не мала чим займатись, окрім того, як думати про все, що на неї навалилось. Ось увже котрий ранок поспіль Марі просинається з одними й тими самими думками, з одними і тими самими переживаннями. Дивно якось розуміти як усе може мінятись, як люди можуть мінятись… Раніше б Марі вже повністю була поглинута думками про школу, а тепер, це здавалось чимось таким далеким.

Марі як завжди рано прокинулась і сіла на ліжку. Учорашня розмова здавалась просто якимось безглуздим сном, та Марі чудово розуміла, що то не сон, і зараз вона аж ніяк не хотіла бачити своїх батьків. Та ховатись у кімнаті було не менш безглуздим, і Марі спустилась на кухню. Батьки вже були там. Вигляд вони мали стурбований і були доволі похмурі.

— Доброго ранку, — Марі привіталась і уважно подивилась на батьків, які перезирались одне з одним і ніби не помітили дочки на кухні.

— Доброго ранку, — якось із надривом у голосі промовила мама, намагаючись видавити із себе усмішку. — Як спала, доцю?

— Нормально, дякую. Ви вже снідали?

— Ні. Зараз будемо. Я насипаю, сідай, — мати зіскочила зі стільця, кинулась нервово хапати посуд і ставити його на стіл. За декілька хвилин всі троє сіли за стіл, але ніхто не починав їсти.

— Доцю… — заговорила мама, якось дуже не впевнено. — Ми обдумали все, про що ти нам розповіла, думаю, щоб вирішити цю проблему, ми повинні звернутись до психолога.

— До психолога? — навіть не очікуючи від себе спокійно запитала Марі. Здається, іншого вона навіть не чекала.

— Так, до школи ще тиждень і ти спокійно зможеш пройти обстеження. Я думаю, спеціалісти зможуть тобі допомогти. Адже це не діло, що ти себе так погано почуваєш…

— Так, я зрозуміла.

Марі спокйно поїла, віднесла посуд до мийки, подякувала батькам за сніданок і пішла до сходів. Всі сили Марі зараз були кинуті на те, щоб залишатись спокійною.

— Марі, тато тебе відвезе сьогодні на першу зустріч.

— Добре, — навіть не озираючись відповіла Марі.