Олександр Медведєв - Танці утрьох

— Глібе Георгійовичу…

Булавін різко обірвав мене:

— Глібом Георгійовичем називатимеш мене, коли справу буде закрито. А поки що я для тебе «товариш полковник», ясно?

— Ясно, товаришу полковник, — сказав я, зробив видих, боячись, щоб він не перебив, і випалив:

— Товаришу полковник, справа Осетинського виявилася набагато складнішою, ніж здавалася на початку. Прошу дати мені ще п’ять днів.

Я знав, що «п’ять днів» виведуть з рівноваги Булавіна, цього Мефістофеля, але такі вже закони торгу: хочеш одержати два, проси п’ять.

— П’ять? П’ять днів… Хай тобі грець?! Та господь за п’ять днів сотворив світло, пітьму, твердінь, небо, риб, птахів, а ти просиш п’ять днів, щоб знайти двох-трьох свідків? Значить так, даю тобі сорок вісім годин. Якщо за цей час ти не напишеш мені оперу на три дії «Михайло вбиває Марину, дружину свою», розпрощаєшся зі своїм Пельшом і працюватимеш «крутієм» на дверях прохідної. Ясно?

— Ясно, товаришу полковник.

— Вільний.

10 травня, 11.52

Хіба я міг пояснити Булавіну суть справи? Сказати, що проти Осетинського немає ніяких доказів? Що йому погрожували? Що в нього є спритний адвокат з контори «Ростопчинський і Ко», якому Наталя платить більше, ніж держава Булавіну? Стоп. Наталя.

Я прискорив кроки, майже перейшов на біг. Як би там не було, а залишатися глухим до погроз «угрупованців» я не міг.

Увірвавшись у кабінет, я став свідком зворушливої сцени: Пельш і Ходош схилилися над шахматами. Кивнувши їм, я попрямував до телефону.

— Пане Кононов… — почав було Ходош, устаючи і згинаючись над столом.

— Хвилиночку, пане Ходош, хвилиночку, — я спритно перехилився через його спину, зняв трубку і набрав телефон Наталі.

Почув довгі гудки. Перенабрав. Знову — довгі гудки. Перенабрав ще раз. Довгі, дуже довгі гудки. Поклав трубку на місце.

— Слухаю вас, — сказав я, повертаючись до Ходоша.

10 травня, 12.05

— Я, певно, піду? — запитав Пельш, відступаючи до дверей.

— Ні, Ігоре. Ти, як мій неофіційний напарник, будь ласка, залишся. То що ви там питали, пане Ходош? Чому я порушив діюче законодавство і сам без вас спілкувався з підслідним? А скажіть, будь-ласка, хто вам сказав, що я був сьогодні в його камері?

Я пожирав очима збентеженого Пельша, якому так хотілося чимшвидш втекти в коридор. Він розумів, що я здогадуюся, хто поінформував Ходоша і насуплено мовчав.

— Зрозуміло, — мовив я співчутливим голосом. — Розкриття слідчої таємниці. Утім, це ваша справа, — я широко усміхнувся. — Пане Ходош, можете прямо зараз заглянути до Осетинського і поговорити з ним про що тільки завгодно вашій душі.

Пельш, що вже приготувався отримати від мене прочухана, полегшено зітхнув. Ходош задоволено кивнув:

— Дякуємо.

— Нема за що. Де, до речі, Воробйова? — запитав я в нього ніби між іншим.

— Наталі? — перепитав Ходош. — Зізнаюся, я не в курсі. Після того, як ми вчора вийшли від вас, кожен з нас поїхав своєю дорогою.

Зненацька в кабінеті задзвонив телефон. «Ну, слава Богу», — подумав я, бо був не певен, що почую впевнений і нахабнуватий Наталчин голос.

— Кононов, — якомога впевненіше відповів я.

— Алло, можу я поговорити зі слідчим Володимиром Конкіним? — голос належав жінці. Схвильований, якщо не сказати зляканий. Але, на жаль, не Наталчин.

— Кононовим, — машинально поправив я. — Говоріть, я вас слухаю.

— Мене звати Марія, я працюю секретаркою в будинку моди «Наталі». У нас тут таке сталося, — сказала жінка і запнулася.

— Що саме?

— Ви однаково не повірите. Будь ласка, приїжджайте якомога швидше. Ми вам усе розповімо на місці.

— Сподіваюся, ви у безпеці? Чи, може, прихопити роту автоматників? — жартівливо запитав я.

— Ні, не треба. Але приїздіть хутчій, — після цих слів Марія поклала трубку.

— З будинку моди. Просять негайно приїхати, але не пояснюють чому, — сказав я Пельшу і Ходошеві.

— Дуже цікаво, — байдуже мовив Ходош.

— Авжеж, — погодився я.

— Я теж поїду, — визвався Пельш. — Якщо, звичайно, можна.

— Якщо не заперечуєте, я підкину вас на своєму джипі. Я, звичайно, не нав’язуюся, але мені, як адвокату, мабуть, є сенс туди навідатися.

Я не був упевнений, чи варто йому потикати туди свого носа, але перспектива під’їхати до будинку моди на джипі мені сподобалася.

— Не заперечуватиму, — погодився я і підморгнув Пельшу.

10 травня, 12.27