Євген Є - Мій тато — кілер

Вона пішла до світанку, навіть тут залишаючись моєю дружиною. Моєю маленькою юдзьо.

От тільки простирадло, на якому я спав, над ранок виявилося в крові. У мене розійшовся один зі швів. А тому наступні два дні я провів майже не рухаючись: то лежачи на татамі у своїй кімнаті, то сидячи в альтанці, влаштованій під почорнілою від дощу сливою.

А в селі йшов збір яблук. Цілими днями возики спускалися вниз із невидних за соснами гірських садів. Цілими днями батьки Юкіко і їхні сусіди перевантажували ящики з яблуками у вантажівки, які під’їжджали до підніжжя гори, і знову гнали своїх коней чи карликові трактори в гори.

Юкіко допомагала батькам, і тому я бачив її тільки надвечір.

Телевізора не було. Крамниці з коміксами теж, а тому Марина, вкотре запитавши: «Ти точно зможеш обійтися без мене?» — «Зможу, звичайно» — теж ішла збирати яблука.

У товстих плетених рукавичках, у хустинці під капелюхом з рисових стебел.

— Я вивчила пісню, — сказав вона, повернувшись.

— Ану ж бо.

І вона заспівала, повеселивши наших привітних хазяїнів цілковитим псуванням усіх наявних у цій пісеньці (щось начебто «зійде сонце, хмара піде, ми будемо працювати, і щастя нас знайде») слів.

— Що, зовсім погано? — запитала Маринка.

І немов зрозумівши її, батько Юкіко, Хірасеє-сан, посміхнувся, сказавши:

— Ні, просто чудово.

Завершувати космологічний процес випадає п’ятій парі цих богів Ідзанакі й Ідзанамі. До часу їх появи земля ще не вийшла з дитинства і, як плаваючий світ, мчала на морських хвилях…

Була ніч. Із шерехом дощу. З краплями з козирка даху. З кваканням жаб, які жили в дубовій бочці.

Я не спав. Я просто лежав у темряві і слухав дощ.

Я лежав і думав: Марині пора повертатися. Не через диск, а просто тому, що це були останні дні свята. Я це відчував.

Ну, нехай ще тиждень. А що далі? Дівчинці потрібне нормальне життя. Нормальне у своїй звичайності — школа, подруги, які розмовляють її мовою. Відчуття батьківщини.

Я не міг дати їй цього. Я не міг відправити її в школу при посольстві. І я не зміг би її карати, якщо б це було необхідно. А це її зіпсує.

І до того ж…

І раптом я почув шерех.

Я був упевнений, що це Юкіко. Але це виявилася Марина.

— Тату, — тихенько покликала вона. — Ходімо.

— Навіщо?

— Прошу тебе, — у її голосі був страх.

Ми зайшли в її кімнату.

— Подивися.

Я глянув у щілину зовнішньої ширми і побачив, як дві блискучі від дощу тіні перебігли від огорожі до альтанки.

— Їх чоловік десять, не менше, — сказала Марина. — Вони з’явилися хвилин п’ять тому.

— Люди вітчима…

— Я думаю — так.

Чорт. Юкіко. Її батьки.

Що тепер?..

І голос батька Юкіко, Хірасеє-сана, за нашими спинами:

— Сергі-сан, ви їх бачили?

— Пробачте нас, — сказав я. — Ми не бажали війни вашому дому.

— Отже, буде війна? — сказав він, і тільки тоді я побачив, що він одягнений у темне кімоно, за пояс якого заткнуто два самурайські мечі. Довгий меч катана і вакудзасі — короткий меч.

Їх вів чоловік зі шрамом.

Але кого тоді відстріляли Дмитро й Сашко? Ким були ті, що загинули під їх автоматним вогнем?

На жаль, вирішувати ці загадки зараз просто не було часу.

Як і не було часу відповідати на питання: «А чи подзвонили вам потім ваші друзі-прибалти, щоб подякувати за те, що ви позбавили їх від чотирнадцяти проблем, які приїхали до них із Фінляндії?»

Як Камі шановано було предків, котрі, як