Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

спокійно, впевнено, навіть весело. — Хіба ж таке пояснюють? Я думала, ти й сам здогадався.

— Здогадався. Добре, хоч рідного свого батечка не надумала вигнати. От уже. без кого можна було б обійтись! Він же нікому тут життя не дає. Просто дивно, як у такому невеличкому тілі вміщається стільки бридоти, стільки злості на весь світ!

— От його не чіпай! Який не є, а все-таки батько, іншого в мене не буде. Ото біда — буркоче!.. А до речі, звідкіля в нас узялося стільки різних потрібних і гарних речей? Це ж ми з ним постаралися! Пам’ятаєш отой будинок на межі між зеленим і чорним? Ми проходили повз нього в той день, коли знайшли Ліну. Він укритий смолою лише наполовину, і вона не все там всередині встигла зіпсувати. Знайшлося дещо і для тебе, і для твоєї дорогоцінної Ліни… Що б ми робили без чоловічого одягу, який мов на тебе шитий? Усі ті сорочки, штани, куртки — ти думав, це лишилося від мого чоловіка? Ні, любий, чоловік мій був худий як шпичка і на голову нижчий від тебе. А ти в нас парубок нівроку, — вже зовсім примирливо скуйовдила йому чуприну. — Я ж тобі добра хочу. Треба думати про майбутнє. От ми й узяли звідти про запас те, що можна було взяти…

— Так от чому раптом з’явилося в буфеті стільки кришталевого посуду. Це теж дуже потрібне? Ну просто; вкрай необхідне? І теж на майбутнє? Чи не на наше весілля?

— Не дурій! Недаремно я тобі нічого зразу не сказала. Чула моя душа, що від тебе не діждеш подяки… Може, ти ще й назад те все потягнеш?

— А тобі не здається, що де — звичайнісіньке мародерство? Ви ладні тягти в свій дім всілякий мотлох, бо це потрібно. А от Ліна — жива людина — вас не цікавить, вона вам не потрібна! Мене ж ви не викинули зі свого острова лише тому, що я — корисна річ. Авжеж, без мене вам довелось би скрутно, хіба ж ні? Свій хліб я завжди відроблю. Ну там дровець нарубати, скопати город, наносити води, полагодити двері… А в нагороду можна мене й приголубити — щоб дужче: старався!

У Марти аж губи засіпалися.

— Ах ти ж… Знаєш, хто ти?..

— Знаю, на жаль. По-перше, ваша робоча сила. По-друге, чоловік для тебе, продовжувач вашого роду. Я просто чудово вписуюсь у вашу схему життя, так би мовити, острівну модель. А Ліна — ні, не вписується! їй там немає місця. За це ви й оголосили їй війну…

* * *

Вже сутеніло, коли вони повернулися. Рем ніс на руках тоненьке, майже невагоме тільце. Лляне волосся, картате біле з червоним платтячко… Голова дівчинки відкинулася, і він бачив, як пульсує жилка в ямці поміж ключиць. Жива…

Марта казала, що раніше не бачила її тут. Мабуть, до когось на літо гостювати приїхала. З міста. Невже! вона справді хотіла дістатись туди? Невже через це покинула зелений острівець, де її, видно, заскочило лихо?

— Кого це ви притягли? — блимнув спідлоба малень ними бляклими очицями старий.

— Хіба не бачиш? — втомлено відказала Марта.

Рем не відходив від дівчинки. Вона весь час мовчала, зрідка розплющувала очі і, кліпаючи довгими віями обводила кімнату поглядом, в якому застиг сумний по див. Губи її в цей час ворушились, ніби вона хотіла щос сказати.

— Як тебе звати, доню? — спитав Рем, обережно торкаючись долонею її холодного чола.

— Лі-на… — долинув ледь чутний шепіт.

— Допоможи мені, — пролунав у нього за спиною голос Марти. — Я нагріла води в казані, хочу її скупати. Сьогодні не будемо давати їй нічого, крім молока. Хтозна, коли вона їла востаннє. Я скажу батькові, він посидить із нею.

Рема страшенно здивувало, що завжди мовчазний і понурий дідок почав примовляти над Ліною, називати її крихіткою та голубонькою. Коли вони з Мартою повернулися, несучи відра з гарячою та холодною водою, старий хутко вийшов, ніби злякався, що його побачать розчуленим. Знадвору долинало його бурмотіння, воно ставало дедалі голоснішим. Видно, після тривалого мовчання старому важко було зупинитися.

Скупана й напоєна теплим молоком, Ліна задрімала, і Рем навшпиньки вийшов з кімнати. Двері зачинились безгучно, та він вловив за ними якийсь невиразний звук і ще раз зазирнув до кімнати, неначе зайвий раз хотів пересвідчитись, що дівчинці ніщо не загрожує.

— Де… я? — долинуло з темряви. — Хто… ви?

— Тобі не можна зараз розмовляти, — Рем уникав прямої відповіді. — Ти довго хворіла, тепер тобі треба набиратися сил. Ось трошечки зміцнієш — і тоді будеш розпитувати, гаразд?

— Так я… хворіла?.. — в голосі її Ремові почувся прихований докір. — А мама… знає, де я?

— Ми будемо її шукати… — тільки й встиг сказати в;н, бо в цей час Марта з-за дверей зашепотіла:

— Не займай її, нехай засинає. Ходімо вечеряти.

— На добраніч, Ліно.

Дівчинка не відповіла йому, та він і не чекав відповіді. Марта з’явилася дуже вчасно. Що міг він сказати цій дитині?

Стіл було накрито на двох. Марта прилаштувала на вікні свічку.