Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

тільки їли зараз, коли б не оце все, — Марта обвела рукою подвір’я. — Сад… город… а ще ж є ставок. Ти вмієш ловити рибу?

— Якби навіть не вмів, мусив би тепер навчитися. А там, біля лісу, знаєш, вцілів клапоть пшеничного поля. Ти вмієш пекти хліб?

— Якби навіть не вміла, мусила б тепер навчитися, — Марта знову всміхнулася, потім зітхнула, помовчала І якось нерішуче спитала: — Ти вже справді добре себе почуваєш?..

— Справді добре. А що?

— Я гадаю… можна було б сходити… подивитися… Як там у селищі… — вона затнулася, опустила очі й почала зосереджено віддирати потріскану кору зі стовбура вишні. Та Рем добре зрозумів, чого вона не доказала. Що коли в селищі хтось лишився?.. Треба було побачити все на власні очі.

…Те, що лишилось від селища, не можна було навіть назвати руїнами. Ні, все було ціле, але закуте в чорний лискучий панцир, під яким угадувалися обриси малих і великих будівель, автомашин, опор електромережі, дерев, що зараз нагадували велетенські надгробки та страхітливі обеліски.

Рем і Марта скам’яніли перед цим небаченим кладовищем. Не могли не здогадуватись, що побачать тут, та вигляд мертвого селища приголомшив обох. Марта не наважувалась порушити зловісну тишу, кусала губи, але врешті-решт відчай її прорвався глухим стогоном, і це повернуло Рема до дійсності. Він був не сам — та, що стояла поруч, мала надію лише на нього. Рука його важко лягла на плече жінки: мовляв, тримайся, ми вдвох… Марта так і кинулася до нього. В очах її стояли сльози й жах.

— Ходімо звідси, — хрипко прошепотіла вона. — Тут нам нічого робити…

— Я проведу тебе до стежини. Вертайся додому, а я сходжу ще он до того пагорба, найвищого, з нього, ти казала, видно місто? Не хочу відкладати це на завтра…

— Я з тобою, — вхопилася за його руку.

Довго йшли мовчки.

— Дивись, до обрію все чорне, — нарешті промовила Марта. — Як на попелищі…

— Всесвітнє згарище, — знехотя відгукнувся Рем. — Усюди оте чорне скло.

— Як ти сказав? — стрепенулася Марта. — Чорне скло?

— Еге. А ти його як називаєш?

— Смолою…

— Це, мабуть, точніше. Воно й справді схоже на застиглу смолу.

— Як ти гадаєш, що це могло бути?

— Не знаю. Нічого не знаю. Лізуть у голову різні нісенітниці.

— От і розповів би, що тобі лізе в голову.

— Є два варіанти. Перший — це стихійне лихо, якесь невідоме нам досі явище природи, можливо — космічна катастрофа.

— А друге?

— Друге… Друге — це нова страшна зброя. Напевне, хімічна. Я ніколи не чув про щось подібне. А може, ніхто й не застосовував зброю. Може, це якийсь’ невдалий експеримент або ж аварія. У місті було чимало хімічних заводів. Проте тоді все це, гадаю, не змогло б поширитись на таку велику відстань.

— Незрозуміло іще одне: чому ж зберігся наш острівець?

— Ти розповідала, що насунув червоний туман, а потім здійнявся сильний вітер. Можливо, саме в той час тут проходив антициклон. В його центрі утворюється область підвищеного тиску, і повітря рухається від середини до країв, розумієш?

Марта закивала.

— Схоже на те, що цей туман, точніше, сконденсований газ при взаємодії з органікою руйнує її й утворює плівку. Помітила, якими зробились дерева? Самі стовбури та найтовщі гілки, немов після пожежі… Певно, антициклон пересувався із незначною швидкістю, а тому встиг захопити лише наш острівець. В інших же місцях ніщо не перешкодило протіканню реакції, і все зникло під чорним склом. Якщо ми колись зустрінемо ще людей, то, можливо, дізнаємось, що ж відбулося насправді. Усе це лише мої здогади…

— Ось ми й прийшли, — сказала Марта, — Даремне тільки ноги били… Скрізь однаково.

Там, де раніше було місто, бовваніли темні громаддя. Сльози в Марти висохли, на лобі залягли зморшки. Раптом вона смикнула Рема за руку.

— Дивись, он там… — вказала рухом голови. — Що то таке?

На схилі одного з горбів виднілась невиразна світла пляма.

— Нібито людина лежить, — мовив Рем, — Може, вона ще жива… Йдемо туди!

* * *

— Годі, Марто. Криком ти нічого не доб’єшся від мене. У сварці правих не буває. Давай говорити спокійно. Ти вважаєш, що вчотирьох нам затісно. Якщо вже на те пішло, чому б тобі не вигнати, наприклад, мене? Я теж чужий у цьому домі. До того ж у мене більше шансів, ніж у Ліни, дійти до людей, якщо вони справді десь іще є.

— Ото пришелепок! — чмихнула Марта. — Ти тут не чужий і добре це знаєш.

— А чому я перестав бути чужим, ти не замислювалась?

— Ну ти й спитав… — Марта скоса позирнула на Рема. — До вподоби ти мені, дурненький. — Голос її залунав