Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

Рем торкнувся стіни рукою і на мить заплющив очі. Було тихо. Невже нікого немає? Та ні, це неможливо, це просто неймовірно, щоб усі зусилля виявилися марними… Раптом у дворі почувся качиний крякіт і жіночий голос.

Те, що він побачив з-за рогу будинку, вразило його своєю буденністю: жінка на подвір’ї годувала качок, а собака брязнув ланцюгом і загавкав на нього. Здоровенний рябий пес справно ніс службу, немовби світ не полетів шкереберть…

Жінка зачула гавкіт і озирнулася. її очі злякано дивились на Рема. Вона видихнула: “О-о-ох…” — і нерішуче наблизилась до нього, на ходу витираючи руки об квітчастий фартух. Він повільно сповз по стіні на землю.

— Ти забув, як уперше потрапив до цього дому? Забув, який ти був тоді? Як я потім тебе доглядала? Ночами коло тебе сиділа? Це я тебе виходила, я тебе врятувала. А ти… ти…

Марта знову захлипала, і до Рема долітало лише уривчасте:

— Гадаєш, легко… а де ж мої… ніхто не скаже…

Рем дивився у вікно. Він уже не намагався заспокоїти Марту і заговорив лише тоді, коли вона втомилась і стихла.

— У нас горе спільне, Марто. Ми не лише втратили своїх рідних — таке бувало з людьми й раніше. Ми втратили ще й світ, у якому жили. Та й те, що врятувалися, — випадковість. Ми не повинні були врятуватися. Можемо лише гадати, чому так сталося. Мертві не воскреснуть, Марто. Треба дбати про живих. Тільки тепер, після цього страхіття, починаєш розуміти, як же мало, сміховинно мало потрібно, щоб знищити все живе…

— Усе це так, — Марта зітхнула. — Авжеж, нам пощастило. І не лише тому, що ми залишилися живими. Нам є з чого жити, розумієш? Згадай-но, як ти казав мені: ми перейшли до натурального господарства, як наші далекі предки, ще й підсміювався з мене, мовляв, погано я вчила історію й забула, що це таке.

— Здається, казав.

— Так от, нам є де жити і є що їсти. Поки що є. Але ж треба дивитися далі. Ніхто не знає, що буде згодом. Чи зможемо ми себе прогодувати наступного року? Наші запаси не безмежні, і тільки дурень не зрозуміє, що на трьох іде менше, ніж на чотирьох…

— Хочеш сказати, що це дівча тебе об’їдає? Он воно чому Ліна за столом так мало кладе собі на тарілку. Дзьобає, як пташеня… Ви дивитесь на неї, як на злодюжку, і вона це відчуває!

— Ну й добре, що відчуває. Не може ж так тривати без кінця! Тепер вона вже при силі…

— І через це треба вказати їй на двері? Марто, ти ж мати!

— Була! — відрубала Марта.

— А ти уяви собі, що це твого сина виганяють у мертву пустелю…

— Мого сина більше нема. Ми не вернемо наших рідних тим, що будемо клопотатися чужою дитиною! Нехай шукає собі іншого притулку.

— А якщо наш острівець — останній притулок у світі? Ми обходили всі околиці, Марто, підіймалися на всі пагорби! Скрізь лише це кляте чорне скло й анінайменшого просвітку. Радіо мовчить, світла нема й не буде, ми самі, Марто! Нам нема на кого сподіватись.

— Навіщо ж ми тоді попхалися в ту пустелю, чого шукали? Навіщо ти повів мене туди? Ми б ніколи не побачили Ліну, не притягли б її сюди, додому, не морочились би з нею! Чому вона не лишилась там? Вона ж хотіла добратись до міста, от нехай і добиралась би! Ми нічого не знали б про неї! Чому ми пішли в той бік, чому ми знайшли її?! — Марта знову захлиналася криком і сльозами.

Рем лежав горілиць у траві й дивився в небо. Уперше за всі ці дні воно було таке ясне. Він насолоджувався теплом і спокоєм, ні про що не думав — точніше, намагався ні про що не думати. Мозок відмовлявся сприймати страшну реальність, боронився від неї, даючи тілу можливість одужати. Сили поверталися з кожним днем, однак разом з ними поверталася й тривога.

— Забери в мене кошик, — почув він Мартин голос. Вона сиділа на дереві і рвала вишні. Коли Рем підійшов, простягла йому жменьку ягід. — Куштуй! Смачнющі.

Рем устиг поставити кошик додолу й підхопити під лікті Марту, що саме зібралася стрибати з дерева. Сукня її підсмикнулася вгору, відкривши круглі коліна, і Марта, опинившись на землі, заходилася обсмикувати та обтрушувати її.

— Бачу, ти зовсім одужав, — несподівано підморгнула вона йому, і Рем збагнув, що вперше бачить її усмішку.

— Взагалі-то я хворіти не звик, — ніби вибачаючись, відказав він. — А тут — звалився як сніп, завдав тобі клопоту… Ну тепер це нарешті скінчилося. Якщо треба щось, Марто, ти лише скажи…

— Не поспішай, робота завжди знайдеться. Встигнеш іще.

— Спішити й справді нема куди. Доведеться, видно, звикати до розміреного ритму життя наших пращурів. Для більшої подібності відпущу бороду. Лез обмаль, а електробритва твого батька уже ні до чого…

— Добре, хоч не в печері маємо жити. Що б ми