Люко Дашвар - Село не люди

хати, накривалася ковдрами й облізлим матрацом. А на ранок знову сідала біля згарища.

На третій день після того, як у Шанівці не лишилося нікого, Дарина прийшла до Ничипорихи. Принесла каші з гречки й молока.

— Бабо! Поїжте, бо впадете.

Ничипориха зиркнула на Дарину недобре:

— Пішла геть, курвина мати! — просичала. — Це ти у всьому винувата. Це твоє стерво все село попалило…

— Би сперечалася з вами, бабо, та сил нема, — відказала Дарина. — їсти будете?

Ничипориха оскаженіла, як змогла підхопилася, руки трясуться:

— Геть! Геть!..

Дарина миску з кашею і бідончик із молоком біля баби лишила та пішла, куди баба послала, — геть.

Надвечір Ничипориха виїла все чисто. Дарина мовчки забрала посуд, а назавтра знову прийшла. Тепер уже не вмовляла. Поставила і геть.

Льонька повернувся з Килимівки через три дні. П'яний і злий.

— Свиней здихався, — похвалився.

— Як це, Льончику? — Дарина пополотніла.

— А живцем продав. Завтра люди приїдуть і заберуть, — він їй.

— А… гроші де? — Дарина здогадувалася, та повірити не хтіла.

— Де, де… — пробурмотів Льонька — і завалився на постіль, де колись Катерина спала.

Дарина вийшла надвір. Озирнулася навкруги: дике поле… І заговорити нема до кого.

— Боже всемогутній, допоможи. Поверни дитину, бо не втримаюся. Не втримаюся і щось зле зроблю. Не можу більше. Сил нема… Ти ж глянь, Боже! Попіл… Нема села. Одні ми тут лишилися — я і Льончик. А ще баба… Змилуйся над нами. Зроби, Боже, щоб у Шанівку люди повернулися. Щоб дитина моя золота з ними прийшла, а я б зустріла її, до себе пригорнула, приголубила. Захиталася Дарина, на землю впала.

— А, може, хай би й не поверталася… Може, краще життя їй судилося. Може, піти мені, Боже, за нею слід у слід. Людей розпитати… Хтось же знає, де моя кровиночка…

Замовкла і ще довго лежала на холодній землі.

А за тиждень морози вдарили. Льонька свинячі гроші допив і на корову став поглядати. А Дарині наче байдуже. І слова впоперек не каже.

— У Килимівку піду, — Льонька. — Іди, Льончику, — Дарина лагідно. — Мо', відразу і корову із собою візьмеш?

— Ти чого, дурна? — він супиться.

— Та нічо'…

Картоплі в миску наклала — і до Ничипорихи. Дивиться — нема баби надворі. Стала біля Ничипоришиного згарища.

— Ничипорихо! Гей, бабо, де ви?

Аж — ні звуку у відповідь.

Дарина посуд на землю поставила і до згарища. Глянула — і заплакала:

— Оце вам, бабо, і весь похорон…

Мертва Ничипориха лежала під дірявим матрацом і всміхалася. Тільки долоньки сухі в кулачки стисла, ніби до бою готувалася.

Дарина перехрестилася і відкинула матрац. Закрила бабі очі й потягла її далі від згарища.

— Що я роблю? — сама собі дивувалася. — Куди я бабу тягну? Ет, шкода, Льончик до Килимівки попхався. Як же я сама впораюся?

Лишила мертву Ничипориху посеред вулиці Імені Леніна, пішла на своє подвір'я по лопату. А з подвір'я — гавкіт злий.

Дарина мерщій — за вила вхопилася, та до загородки, де корова стояла.

— Матінко, та що ж це робиться?

У бік корові намагався вчепитися великий худий пес. Ще з десяток підстрибували за загородкою…

— Ану геть! Геть! — Дарина вилами — як шаблею: — Пішли мені… Повбиваю, паскуди…

Пси розбіглися. Дарина до корови — припала, гладить:

— Що, голубонько, перелякалася? Ну, тихо, тихо… Хай їм грець, тим собакам! Вони стерегти нас должні, а вони… Дарина зітхнула. — …А вони голодні. Теж їсти хочуть…

Аж із вулиці — скавучання. Дарина насупилася. На вулицю:

— Та нема більше корівок! Одні ми тут. Глядь — пси бабу рвуть.

— Лишенько! Лишенько! — Дарина кинулася. Голосить:

— Киньте! Киньте, кляті паскуди! Краще корову… Краще корову!

Пси розбіглися, повсідалися на відстані, дивляться.

Ухопила Дарина Ничипориху попід грудки і потягла до свого двору. Шепоче:

— Не бійтеся, бабо. Я вас не кину. Онде біля двору поховаю, до корови ближче. Бо як ці кляті пси знову наскочать, не встигну до корови добігти. Ви вже, бабо, не ображайтеся…

До пізньої ночі Дарина копала Ничипорисі яму біля загородки, де корова стояла. Потім обернула бабу ковдрою і зіштовхнула в яму.

Баба сіла і все всміхається.

— От ви, бабо, і тут відзначилися, — сумно прошепотіла Дарина.

Накрила бабу зверху матрацом і почала закидати яму.

— Хреста Льончик поставить, як із Килимівки повернеться, — сказала, як закінчила.

Землю ногами розрівняла.

— Спіть, бабо, з миром.

Льонька повернувся з Килимівки наступного ранку. Дарина саме біля грубки саморобної у Катерининій кімнатці грілася.

— Продав корову? — спитала гірко.

— Ні, — буркнув. — Ніхто не бере.

— Ну й слава Богу, — відказала Дарина, а він їй:

— Чого радієш, жінко? Як ми корову прогодуємо?

— Якби ти, Льончику, не пив, ми б не тільки корову прогодували, а й самі б ситі були… Що дивишся? Може, вдарити хочеш?

Льонька глянув Дарині у вічі — і раптом заплакав.

Та завмерла, руки до грудей приклала:

— Ой, Льончику! Сонечко моє ясне. Годі… Годі, прошу, бо не втримаюся. Усе буде добре, любчику. Усе буде добре… — і до чоловіка.

Притулилася — і собі в сльози:

— Що це ти, любчику? Таж ми живі… Не померли. Бог дасть, і зиму осилимо. Притулимося одне до одного, ти мене зігрієш, а картоплі нам до весни вистачить. І комора наша не згоріла, а в коморі ж… Не пропадемо, Льончику. Нам би тільки дитини діждатися. Так?

Льонька сльози втер, жінку до себе притис:

— Дарка, яка ж ти в мене… Такий я перед тобою винуватий! Такий винуватий… Хоч убий мене! Їй-бо, заслужив. Це через мене дитина втекла. Бо п'яний був. Не зумів вас захистити.

Дарина на нього глянула:

— Ти в мене золотий, Льончику! Оце б сто чоловіків переді мною стали, а я б однаково тебе обрала.

Льонька задихнувся і заплакав іще дужче.

Так до ночі й просиділи. А чого ж? Поспішати не було куди. Самі лишилися.

Наступного дня хреста злампічили удвох. І Льонька сказав:

— Дарина, я більше пити не буду. І простягнув жінці кілька зім'ятих купюр.

— От і добре, — всміхнулася Дарина. — Нам би тепер тільки дитину дочекатися і… заживемо. Так, Льончику?

Надвечір у Катерининій кімнаті одне до одного притислися.

— Ох і зимно, — прошепотіла Дарина.

— Я зараз…

Льонька з-під ковдри ковзнув, до грубки саморобної дров підкинув. Подумав — і ще докинув:

— А чого нам дрова економити? Завтра піду за балку й нарубаю, — сказав.

— Затулку прикрий, любчику, — нагадала Дарина.

А Льонькиною рукою, либонь, диявол водив. Затулку прикрив аж занадто. Під ковдру сховався, Дарину голубить. Ув обіймах поснули.

На ранок —