Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

пробити мосту на Дніпрі, полунощні полки сходили кров'ю, а вої Ярополка стояли за заздалегідь насипаними валами, до них підходила й підходила допомога.

Вечоріло, коли Ярополкова рать з нестямним криком рушила вперед; тільки напружуючи всі сили, обливаючись кров'ю, стримувала удар і стояла на місці рать Володимира. Хвилина, ще одна, може, хвилина - і сміливі вої верхніх земель вдали б спини...

Раптом за полками Ярополка почувся крик воїв, їм у спину вдарила якась невідома сила, з лісів і кущів обох берегів виривалась тьма людей, багато їх кинулось у води Дніпра й попливло до лодій.

- Що трапилось? - пересохлими устами запитав князь Ярополк, що з вищою дружиною стояв на кручі.

- Прокляття! - заволав Блюд. - Нам ударили в спину. Що робиться?! Княже! Нам треба думати, як пробитись до Києва.

У вечірню годину, коли у воїв Володимира не вистачало сили й коли почали одолівати й могли одоліти вої Ярополка, багато людей з Любеча, всієї Остерської волості й інших волостей кинулись з мечами, луками й просто кілками взап'ять Ярополку. Між цими людьми йшов і Микула.

Спочатку Микула не пізнав Бразда, як не пізнав Бразд і його. Але ось вої стали проти воїв.

- Ви за кого? - голосно крикнув Микула.

- Ярополкові ми! - відповів Бразд і тоді пізнав Микулу.

- А ми за Володимира, за старий закон і покон! - заволав Микула, що також пізнав Бразда.

І брат пішов супроти брата, прості люди з Любеча - супроти княжих людей, тільки Микула нічого не боявся, а в Бразда була непевна, хистка рука, через що Микула швидко вцілив Бразд у в голову, прості люди одоліли княжих людей і по їх костях пішли, далі, далі, супроти самого Ярополка-князя.

Як раділа душа Микули, як втішався він, коли побачив, що на Дніпрі палають лодії Ярополка, а вої його вдали спини, тікають у поле... Перемога була так близько, вона, напевне, прийшла, вже князь Володимир, либонь, пливе Дніпром до Любеча, щоб рушити на Київ.

Але Микула цього не бачив - спис якогось воїна пройшов по старому шраму на чолі - він втратив пам'ять, як мрець, лежав на полі.

Та Микула був дужого антівського роду, тіло його витримало, пізно вночі він прийшов до пам'яті, сів на піску недалеко від Дніпра.

Ніч була холодна, земля волога, вгорі висіли великі зорі, вони повторювались у воді. Десь у полі горіло багаття, недалеко, побрязкуючи зброєю, ходили вої. Чиї вони були - Володимира чи Ярополка, - Микула не знав. І він поповз - якщо перемога прийшла до Володимира, він про це дізнається пізніше, якщо вранці на берегах Дніпра почнеться нова січа, він буде тут зайвий, бо не може навіть ходити.

Микула повз понад берегом Дніпра, часто зупинявся, віддихував, ковтав воду, знову повз, іноді лягав, заплющував очі, якийсь час спочивав і бився далі, далі.

Ранок застав його біля Любеча. Похитуючись на ногах, що ніяк не слухались його, і хватаючись руками за лозу, видерся Микула на кручу, проліз пісками, попав на свою ниву, в рідну гречку.

О, яка чудова була ця гречка, як солодко вона пахла, як тихо, принадно гули бджоли, а десь вгорі висів і лив на землю пісню невтомний трудар - жайворонок.

Треба було поспішати, поки не прокинувся Любеч, до свого дворища, в батьківську хижу, до вогню предків. Якщо й помирати, то тільки там; та ні, він житиме, мусить жити наперекір ворогам, на славу Володимира.

І він доповз до рідного дворища, ліг біля східців хижі.

- Вісто! Вісто! - покликав Микула. З хижі ніхто не озвався.

- Вісто! Жоно! Іди сюди, - говорив він, - бо немощний, не влізу.

Знов мовчання.

Тоді Микула поповз з східця на східець, спирався на руки, хоч вони сковзались, тяг за собою ноги, а вони були такі неслухняні й важкі.

І нарешті він опинився перед дверима, обома руками штовхнув їх, напружуючи останні вже сили, перебрався через поріг.

У хижі на вогнищі давно вже перетлів жар, там було холодно, в кутках і на помості снувалась темрява. Крізь розчинені двері хвилею вливалось проміння знадвору. Микула побачив цебра, що стояли одразу за порогом, давню зброю, що висіла на кілочках, витерту до блиску багатьма ногами кам'яну долівку.

- Боги! - скрикнув він. - Що ж це?

На долівці головою до дверей, широко розкинувши руки, лежала закривавлена, посічена мечами мертва дружина його Віста.

5

Ідучи слідом за воями Ярополка, князь Володимир велів лодійним воям поспішати до Києва, а сам з дружиною рушив на конях понад Дніпром і швидко був у Любечі.

Тут він дозволив дружині зупинитись, сам зійшов з коня перепочити.

Воєводи радили йому піти до якогось з теремів, що височіли понад лісом, та до них було далеко, Володимир попрямував до старого городища.

Так він і потрапив у двір, де стояла хижа Микули; гридні його хотіли бігти вперед, але князь зробив знак, що хоче зайти туди сам, воєводи й гридні пішли за ним.

Двері були розчинені. Переступивши кілька кам'яних східців, що посередині витерлись за довгі роки, а з боків заросли дерном і бур'янами, князь Володимир зайшов до хижі.

Там посередині у викладеній камінням ямі зроблене було вогнище, над ним темнів устям своїм, схожим на вуха якоїсь істоти, що притаїлась і дослухається, виплетений з лози й обмащений рудою глиною комин, видно було темні стіни, на яких висіла на кілочках зброя - меч, щит, спис, та ще поміст у кутку.

Князь Володимир, переступивши поріг, зупинився, оглядаючи хижу, вогнище, стіни і зброю, поміст: і коли б хто міг у цю хвилину бачити його обличчя, той би помітив, що на ньому відбилось якесь неймовірне здивування, незвичайна цікавість і ще щось, схоже на радість.

Може, князь Володимир остиг на вітрі, а в хижі було захисне, може, після довгого шумного й запеклого бою його вразив спокій цього куточка; сам князь Володимир не знав, що з ним сталось, не розумів, чому зупинився й стоїть біля порога, але не міг іти вперед, - дивні, незрозумілі почуття охопили його.

- Хто там є? - пролунав раптом у хижі голос. Здригнувшись, ніби прокидаючись від марення, князь Володимир подивився на холодне вогнище, побачив за ним обличчя старої сивої людини, здивовані, ніби перелякані очі, що були прикуті до нього.

- Володимир, син Святослава, - відповів князь. І ще побачив князь Володимир, як раптом старий чоловік,