Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

що лежав на соломі за вогнищем, підводиться, встає, - дуже блідий, з глибокою раною на голові, босий, у білих ногавицях і білій сорочці, - дивиться запаленими блискучими очима на князя Володимира, а кілька великих сльозин викочуються з його очей, швидко течуть по щоках і, як єдина й остання жертва, яку він ще міг принести, падають у родинне вогнище.

- Такий, як і батько твій Святослав! Любий ти мені, княже Володимире... Кланяюсь тобі! - сказав Микула.

- Але хто ти єси? - голосно запитав князь Володимир. - І чому ти весь у крові, поранений?

- Я Микула, син Анта, онук старійшини Воїка і сам старійшина по слову свого батька, - відповів старий. - Та нині вже старійшин немає, Ярополк зламав старий закон і покон, мене поранили його вої, коли ми йшли їм взап'ять, щоб допомогти тобі, Володимире-княже. Проте зараз мені не боляче, не бійся, не бійся мене, княже.

І він справді не відчував болю, в нього з'явилась сила, він стояв на ногах твердо.

- А батька твого, князя Святослава, я знаю, пам'ятаю, - говорив Микула. - Ми з ним разом воювали, аж на Дунаї були... Ромеї, о, вони й досі, либонь, пам'ятають наші мечі! На острові Хортиці ми з твоїм батьком у останню ніч говорили, і помер він на моїх очах...

Минула замовк, бо йому важко було дихати, у нього підкошувались ноги, але він хотів вистояти і сказати все, що думав.

- Через те я й проти Ярополка пішов... Ти, княже, чуєш наше слово, ми за тобою, супроти Ярополка. От тільки горе в мене: жони не стало, Вісти, вбили її ярополчі...

Князь Володимир подивився туди, куди був прикутий погляд Микули, і побачив під стіною тіло мертвої жінки, що сиділа по покону - обличчям до порога.

- Я її поховаю, - стримуючи сльози, говорив Микула, - до заходу сонця, щоб душа її попала ще завидна на Перунові луки... А сам? Що мені лишається? Немає жони, дочка моя Малуша...

Він не кінчив, замовк, схопився раптом за серце.

- Малуша! - крикнув князь. - Почекай, чоловіче, поживи, поживи ще, Микуло! Що за дочка в тебе Малуша, де вона?

Микула не відповів Володимирові. Він, либонь, хотів щось сказати, але не міг, кров одлила враз від його обличчя, очі дивились за двері, на Дніпро й луки... Простягнувши вперед руки, він хитнувся, впав на підлогу, занімів.

Князь Володимир мовчав. У хижі настала неймовірна тиша, стало холодно, порожньо, як буває тоді, коли раптом у людини зникає найдорожче.

У тиші князь Володимир ступив уперед, зупинився над тілом Микули, зняв з своєї шиї золоту гривну й поклав її на серце Микули.

- Мужі мої! - промовив він старшині й гридням, що входили в хижу. - Ось лежить воїн Микула, син старійшини Анта, а ось жона його Віста. Ми поховаємо їх отут за городищем, де лежать наші предки, по старому покону, його - як воїна і старійшину - з мечем, щитом і золотою гривною.

Там, у білих пісках під Любечем, лежать кості воїна Микули, поруч із ним - щит і меч, в ногах вірна жона, що мала в світі ім'я Вісти... Вічна їм пам'ять.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

1

Чимдуж тікав із дружиною своєю після любецького побоїща до Києва князь Ярополк. Обома берегами в полі йшли його піші полки. Лодійне воїнство, яке увесь час наздоганяли, завдаючи йому великої шкоди, варяги, удень і вночі пливло Дніпром, комонники прикривали спину.

Воєводи радили Ярополку зупинити своїх воїв, прийняти бій спочатку в гирлі Прип'яті, пізніше - Тетерева і, нарешті, біля Вишгорода, але він - роздратований, сердитий, поглядаючи на голі жовті коси, лози над берегами, лодії, що пливли й пливли Дніпром, - велів полкам відходити далі й далі, сам летів на коні попереду старшої дружини.

Поруч з князем увесь час скакав воєвода Блюд.

- Воєводо мій! - говорив Ярополк, коли вони з Блюдом одірвались від дружини й спроквола їхали зеленим лугом над Дніпром. - Скажи мені, як і чому так сталось під Любечем? Ми зібрали кращих воїв земель, на чолі їх стояли ліпші воєводи, перемога належала тільки нам, ми перемагали, вже лави Володимира схитнулись, близько був і кінець січі. Я, тільки я мусив перемогти.

- Син рабині вельми хитрий, - зупинивши коня, відповів Блюд. - Він веде з собою язичеську полунощну силу, що стоїть за старий закон, йому, як робочичу, допомагають смерди.

- Слухай, воєводо! Але ж ці смерди суть скрізь... Я вже боюсь за Київ...

- О ні, княже, - говорив Блюд. - За Київ турбуватись не доводиться. Супроти Володимира стане вся Гора, Подол і Оболонь також нам допоможуть. Певен я, що на поміч нам ідуть уже й печеніги, а княгиня Юлія, надіюсь, немарне сидить у Києві - нам повинні допомогти й, безперечно, допоможуть імператори ромеїв.

- То правда, - згоджується Ярополк. - Сидіти на одному столі, бути під рукою Володимира повік не буду. Швидше до Києва, воєводо, станемо там, одіб'ємо полунощну навалу. А тоді, коли переможу Володимира, - о, тоді я наведу лад у всій землі, я покажу робочичам старий закон і покон...

Хижий, роздратований князь Ярополк б'є коня, разом із воєводою летить далі й далі.

Надвечір третього дня князь Ярополк з старшою дружиною домчав до Києва і зупинився край лісу на Щекавиці.

У цю передвечірню годину тут, на Щекавиці, було надзвичайно тихо, вряди-годи тільки в лісі перекликались удоди й зозулі, тиша велія стояла на широкій долині, Подолі й Оболоні, де скільки не кинь оком розтікались хижі й землянки смердів.

Над Подолом височіла твердиня київських князів - Гора, з чорною дерев'яною стіною, кленами, що врізувались у темно-синє небо, дахами теремів, які сяяли під промінням вечірнього сонця, - там також було тихо.

Позаду, з кожною годиною все ближче й ближче, посувались полки Ярополкові. За ними поспішали вої князя Володимира. Тут, на підступах до города, вони зупиняться, тут скоро заспівають тужно стріли, задзвенять мечі, вдаряться щити, тут буде січа жорстока, по землі ріками потече кров... Мабуть, через це в князя Ярополка зблідло обличчя, напружено забилось у грудях серце, рука стиснула й туго натягнула поводок коня...

- Отут, княже, - шепоче воєвода Блюд, що стримує свого коня біля Ярополка, - мусимо стати... Город Київ готовий до брані, наші вої повержуть полки Володимирові...

Князь