Оксана Стефанівна Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

були б «работный дом, тюрьма, кандалы, кнут и неисходимая Сибирь… но никак не солдатские казармы, в которых и без них много всякой сволочи», тільки «растлевает нравственность простого хорошего солдата и ничего больше». Взагалі ж, якщо не рахувати кількох мало не кафкіанських за поетикою сцен зі щоденника, які навіч демонструють уже не символічне, а цілком буквальне виродження-знелюднення імперського офіцерства, то доводиться визнати, що Шевченкова творчість дає для вивчення фактичного, конкретно-історичного «пекла» миколаївських казарм, кругами якого поет, як-не-як, ходив упродовж десяти років (!), так само мало матеріалу, як і для реставрації образу «пушкінського» Петербурга (це знову à propos «пристосованости»!): «Все это неисповедимое горе, — рефлектує Шевченко над собою в іншому місці (запис від 20 червня 1857 p.), — все роды унижения и поругания прошли как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе… Ни одна черта в моем внутреннем образе (курсив наш. — О. З.) не изменилась». Саме цілістю отого «внутрішнього образу» й убезпечується цілість міфа, для якого «гріх москалізму», смисл «москалізму» важить куди більше, ніж його часткові об'яви.

188

Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 68—70. Втім, така статева атрибуція батьківщини є якраз цілком міфологічно-традиційною: «жінкою», як показала свого часу Сімона де Бовуар, виступає в архаїчній колективній свідомості не тільки країна, земля-годувальниця («Матір-Вітчизна»), а навіть і місто, котре може бути як непорочною дівою, так і блудницею, як, наприклад, Вавилон (Бовуар Сімона де. Друга стать / Пер. з франц.: В 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 192).

189

Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Страх и трепет. — С. 286.

190

Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — T. 1. — С. 406.

191

Shevelov George Y. The Year 1860 in Shevchenko's Work // Shevchenko and the Critics. — P. 348.

192

У «Журналі» (запис від 19 червня 1857 р.) Шевченко вже свідомо творить зі своєї солдатчини різновид житійної оповіді — починаючи, як годиться за законами жанру, з дитинства: «В детстве, сколько я помню, меня не занимали солдаты, как зто обыкновенно бывает с детьми. Когда же я начал приходить в возраст разумения вещей, во мне зародилась неодолимая антипатия к христолюбивому воинству… По мере столкновения моего с людьми сего христолюбивого звания… антипатия моя возросла до отвращения. И нужно же было коварной судьбе моей так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув меня в самый вонючий осадок этого христолюбивого сословия. Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий» (в «нежитійному» — теоретичному дискурсі цю «причину» лаконічно й точно переформулював той-таки Ю. Шевельов: «найглибша трагедія Шевченка в ті роки полягала… — насамперед — у примусі боронити те, що ненавидів» [Шерех Ю. Новітня одіссея: Можливості і обмеження // Сучасність. — 1995. — Т. 10. — С. 147]).

193

Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. — Тернопіль: МПП «Презент», за участю ТОВ «Феміна», 1994. — С. 413.

194

Shevelov G. Як скло: On And Around A Simile in Shevchenko's Poetry // ln Working Order. — P. 10.

195

Див. про це: Костомаров Н. Об историческом значений русской народной поэзии // Костомаров М. Слов'янська міфологія. — С. 62—63.

196

Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — Т. 1. — С. 168.

197

Див.: Шлемкевич М. Галичанство // Ї: незалежний культурологічний часопис. — 1995. — Ч. 1 (6). — С. 31—49.

198

Див.: Jung C. G. The Psychology of the Child Archetype // Psyche and Symbol: A Selection from the Writings by С. G. Jung / Ed. by V. S. de Laszlo. — New York: Doubleday Anchor Books, 1958. — Р. 127—128.

199

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 130.

200

Там само — С. 118.

201

Присвячена аналізу цього вірша вищецитована стаття Ю. Шевельова «Як скло: On And Around a Simile in Shevchenko's Poetry», яка стала нам відома вже на завершальному етапі роботи над книжкою, майже збігається з нашими спостереженнями в тій частині, де заперечується версія Грабовича; натомість запропоноване автором (зрештою, за його власним зізнанням, доволі проблематичне) власне тлумачення тут «скла» як нібито розмовної форми давньоукраїнського «стькло» (від «стікати» — заникати, сходити нанівець) видається нам штучним і малоймовірним і, на наш погляд, тільки вкотре доводить, що жодну з Шевченкових поезій не випадає інтерпретувати «автономно», саму із себе, — вийнятою з цілости міфологічного тексту.

202

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 129.

203

Фрезер Дж. Дж. Фольклор в Ветхом Завете / Пер. с англ. — М.: Политиздат, 1985. — С. 52.

204

Див. про це: Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. — С. 245.

205

Вже після Шевченка В. Соловйов (українські першовитоки філософії якого ще чекають на свого безстороннього дослідника) встановить термінологічно точну межу між «злом», з одного боку, і «стражданням» як реакцією на нього — з другого: «…зло є напружений стан її (індивідуальної істоти. — О. З.) волі, яка стверджує виключно себе й заперечує все інше (Шевченків „гріх москалізму-неситости“. — О. З.), а страждання є необхідна реакція іншого супроти такої волі, реакція, під котру самостверджувальна істота підпадає несамохіть і неминуче й котру відчуває власне як страждання. Таким чином, страждання… оприявнюється лиш як доконечний вислід морального зла» (Соловьев В. С. Чтения о богочеловечестве // Соловьев В. С. Соч.: В 2 т. — М.: Правда, 1989. — Т. 2. — С. 123). Якщо висловлюватись у цих термінах, то ціла Шевченкова філософія української історії постає власне як філософія страждання par excellence, тільки що саме страждання є для нього нестак «характеристична прикмета природного буття» (там само), як спотворення, девіація цього останнього.

206

Уривок із «Тризни» пояснює цю, не раз декларовану автором ворожість до абстрактного розумування, ще вичерпніше, ніж розглянутий нами вірш «Дурні та гордії ми люди…»:

…Тот, кто мыслит без конца

О мыслях Канта, Галилея,

Космополита-мудреца,

И судит люди, не жалея

Родного брата и отца;

Тот лжепророк! Его сужденья —

Полуидеи, полувздор!..

Відраза до теоретичної філософії — «мыслей о мыслях» — з боку міфологічної свідомости цілком природна й виправдана: це її форма самозахисту, бо ж зосереджена на собі рефлексія умертвляє те, що становить саму