Дмитро Білий - Заложна душа

Відьма замовкла і чуйно прислухалась до темряви:

— О, недаремно я тебе сповила — здається мені, твої рятівники з'явилися!

З тими словами холодні пальці натиснули на обличчя безпомічної Оксани, і дівчина з огидою відчула, як у її розщеплений від болю рот пхається скручена ганчірка. Все її тіло пересмикнув гострий приступ нудоти, Оксана востаннє спробувала рвонутись, але не змогла навіть поворушитись...

* * *

... — Егей! Відчиняй, стара шкапо!

— Що ж вам треба, ясні соколи?

— Бачу я, що ваше село від чуми виздихало — чому ти, стара, залишилась?

— Не хоче мене смерть брати — таку немічну... Ось ти, такий козак здоровезний, їй у нагоді станеш...

— Ти диви, Остапе, ще й жартує... Мо', перехрестити її домахою, братчику? І хата у неї дивна — на стрісі чорна ворона кряче...

— Та цур їй, слухай, бабо, — якщо бачила Оксану, чи, не дай Боже, їй якесь лихо учинила, я тебе у власній хаті спалю — шаблею присягаю!

— Та їдьте вже, соколики — нехай вам Бог помагає...

* * *

...Тупіт коней щез вдалині... Оксана відчула, як сльози розпачу покотились по її обличчю.

23. Палац

...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи четверту годину дня...

...Дим низько, немов неприродний страхітливий туман, стелився по вимерлому місту. Давно вже вмерли ті, хто сподівався димом відігнати Чуму. Ніде не було видно вогнищ, але дим продовжував звиватися темними кільцями над землею, повз між хатами і мертвими садами. Тепер дим жив своїм окремим життям і Остап подумав, що міста вже нема, а є тільки цей тяжкий дим, і невідомо, які істоти й потвори щохвилини народжуються у цьому диму. Можливо, саме такий вигляд мають всі людські селища, в яких вже не залишилося живих і тільки вони, п'ятеро божевільних, сунулися в це прокляте місце. Втім, вони були поки ще живими, вони та ще годинник на ратуші, який вперто доводив, що час іде навіть і в цьому проклятому місці.

Остап зіскочив із коня і підійшов до кам'яного хреста, — похилений та обплутаний зеленим плющем, хрест набурмосено очікував наближення Остапа. На ньому ледве читалось:

"Упокой душу мятущу раба Божого Якова Горлача, полковника й намісника міста Булавного, преставленого іюня 1710 року."

Пагорб під хрестом майже зрівнявся із ґрунтом, здавалось, його вже хтось намагався розрити. Невідомо тільки — зверху чи знизу...

Все просто — до заходу сонця залишилось ще багато часу — треба тільки розрити могилу, витягти звідти кістки або що там залишилось від Живого Мерця і прохромити його груди, чи що там залишилось, осиковим кілком, який завбачливий Давило тягне у тороках через весь Степ.

Навколо брунатна земля поросла дрібними кущами і покручене гілля стелилось сіткою під ногами. Остап озирнувся на палац — вікна були старанно забиті дошками. Висока стіна, колись пофарбована на жовте, частково облупилась і біля дверей виступила рожева цегляна кладка. Здавалось, що з обличчя людини зірвався клапоть шкіри, оголюючи криваве м'ясо, обплутане жилами.

Палац посміхався.

Остап взяв заступ, підхоплений на подвір'ї покинутої хати і вдарив у суху землю...

* * *

...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи п'яту годину дня...

* * *

— Здається докопали, — голос Давила був втомлений. Над бруствером викопаної могили з'явилося його запилене обличчя. Він виплюнув землю і кивнув головою, немов запрошуючи товариство до могили. Остап піднявся, обережно вибив люльку об каблук чобота, повів плечима і зазирнув у глибину — Давило гордо стояв на тяжкому дубовому верху домовини. Остап стрибнув до нього, і дубова дошка під чоботами глухо й незадоволено гримнула.

Остап підняв очі — зверху, перехилившись через насип, дивились Чіпка, пан Вербовський і Трохим; над ними, у задимленому небі кружляли круки.

Давило, тим часом перехрестивши домовину, підхопив шаблю, протягнуту Вербовським і підчепив край віка. Щось тріснуло, з краю дошки полетіли, розсипаючись на іржу, цвяшки й пил. Остап підхопив верх за суху деревину і потягнув на себе. Та важко подалась угору. Давило про всяк випадок підняв клинок, готуючись розправитись із будь-якою кількістю мерців... Але він відсахнувся і, може, вперше за своє життя, відчув, як горло стискає бажання розпачливого крику. На дні домовини лежала дівчина. Неприродно біле тіло ледь прикривав роздертий одяг — очі і рот, застиглий у нелюдському крику були засипані могильною землею, руки з розчепіреними пальцями і обламаними нігтями тягнулись по допомогу.

По невловимих, смертю спотворених рисах ледве можна було вгадати веселу Ярину. Остап нахилився над дівчиною і доторкнувся долонею до її крейдяного обличчя. Голова мертвої відкинулась назад і козак побачив на тонкій шиї два синіх набухлих отвори навколо яких чорною дужкою запеклася кров...

В котрий раз пан Горлач своє весілля справив. А далі? Далі палац. Палац посміхався.

Остап обережно убрав землю із шиї й грудей дівчини.

— Поховати треба, — сказав Вербовський.

Давило з ненавистю глянув на палац.

* * *

...На міському ратушу годинник вдарив у дзвін, відбиваючи половину на шосту...

* * *

— Як повернемося, — відповів Остап пану Вербовському, коли останній удар дзвону, ледь продершись скрізь дим, розчинився у небі. Остап підійшов до палацу і приклав долоню до стіни. Палац жив своїм життям, він був насичений смертю, і Остапу на мить здалось, що сморідне дихання його просотується скрізь облуплену цеглу, і вторгнення у це лиховісне, закрите для світу життя не обіцяло нічого доброго зухвальцям.

Було тихо. Лише іноді стривожено хропіли коні. В дубових дверях, щільно окутих залізом стирчала, немов ніж із грудей, іржава ручка.

Остап озирнувся назад. Давило насуплено перебирав повіддя. Пан Вербовський подався вперед, Трохим байдуже дивився у землю, Чіпка, який стояв біля свого братчика, повільно шепотів губами, згадуючи молитви.

І що треба зробити, щоб увійти у це лігво. Вдарити у двері, що ведуть до мороку, з хрестом, на якому виритуваний розіп'ятий, і прочитати уривок із Біблії? Чи достатньо в тебе, січовик Лелеко, віри у біблійного Бога і чи достатньо у вічного мороку страху перед Ним?

Легкий прохолодний вітрець, передвісник осені, торкнувся обличчя Остапа. Немов відійшовши від сну, січовик глибоко увібрав у груди повітря, змішане з гірким присмаком диму. Десь крякав ворон. Остап повільно потягнув з-за череса ятаган...[9]

...Декілька секунд Остап дивився на лезо й лезо дивилось на нього. Потім запорожець повільно, майже не торкаючись тіла, провів клинком