Борис Дмитрович Грінченко - На Розпутті

Щось наче ворухнулося в душі в Гордія, якийсь протест неначе, мов питання: чи чесно це? Але на те Гордій тільки зареготавсь так, як тоді вранці.

Через годину Гордій сидів з Орисею в лісі і держав її руки в своїх. Вони вже багато дечого переговорили, як зненацька Орися, нахиливши свою гарненьку голову (тим часом як Гордій любував чепурною, як виточеною, шийкою), тихо спиталася:

- А скажеш ти мені, як я в тебе спитаюся щось?

Гордій, не одриваючи очей од шиї, відмовив:

- Скажу.

- Ти казав колись, що в тебе є горе... Скажи, яке?

Гордій на хвилину зупинивсь.

- Сказати яке? - почав він повагом.- Як же його скажеш яке, коли воно вже не одно, а їх уже два.

Орися, не розуміючи, підвела на його свої оченята.

- Уже два? А то було одно?

- Було одно, а тепер два.

- Скажи!

- Одно скажу, а друге - ні.

- Чому?

- Так...

- Бач, який ти щирий!.. А я тобі все сказала!..

Орися знов похнюпилась і знов тонка шийка стала в Гордія перед очима.

- І нащо це намисто? Тільки ховає! - думав Гордій і його тягло впитися губами в те місце, де намисто не ховало шиї. Гордій притяг Орисю до себе ближче за руки і одмовив:

- Не сердься, моє любе!

- А ти кажи! - відмовила вона.- Тоді й не сердитимусь.

- Перше моє горе... те, що хотів би я, щоб хто любив, та нікому мене любити...

- Як нікому? Хіба в тебе нема батька-матері?

- Нема! Та й нащо батько-мати?

Нащо батько-мати, високі палати,

Коли нема серця з серцем розмовлять?

- А друге? - спиталася Орися.

- Друге?.. Другого я не скажу.

- Чому?

- Тому... тому... тому, що ти розсердишся.

- Гордієчку, ій-бо, не розсердюся - тільки скажи!

- І не проженеш мене від себе?

- Ні!

- Ну, коли так...- у Гордія перехоплювало дух, од Орисі на його мов якесь полум'я виходило, він чув, що в його туманіє в голові.- Коли так... Друге моє горе... Стривай, я скажу тобі його на вушко, щоб і ліс цього не чув.

Він прихилив її голову собі до обличчя і тихо прошепотів на вухо:

- Друге моє горе те, що люблю я дівчину, та не моя вона буде!

- Хто ж та дівчина? - спиталася Орися тихо-тихо.

- Ти!

Орисі відразу спинило дихання. Вона сиділа без слова, вся бліда. А Гордій, зовсім уже сп'янілий з того почування, що воно його обхопило, шепотів:

- Що ж?.. Мені більше сюди не приходити?

- Чому? - прошепотіла Орися.

- Тому, що я тебе люблю, а ти любиш іншого.

Сльози закапали в Орисі з очей. Тихо стало, тільки чути було, як шелестіло вгорі листя та якась пташка цвірінькала. Відразу Орися вся стрепенулась і скрикнула:

- Так ні ж! Не люблю я його більш, не люблю! Нащо він кинув мене?

- Не любиш?

- Ні.

Ту ж мить Гордієві руки обхопили Орисю за стан, притягли її до його на груди. Гордій глянув у заплакані очі Орисині і закрив їх поцілунком. Тоді він припав своїми палкими губами до її тремтячих губ.

- Мила моя! Серце моє! Ясочко моя! Сонечко моє!

Кохані слова мішалися з поцілунками і туманили обох так само, як і поцілунки...

А вгорі над їми спліталися зелені віти, і листя тихо шуміло; сонячний промінь іноді пробігав крізь його, край неба блакитного видко було... Орисині руки обнімали Гордія за шию, її уста шукали його уст..

ХІІІ

Минуло два місяці. Клопоту й турботи за ці два місяці було багато. Гордій зовсім посварився з радівською громадою. Щобожого дня зчинялася якась історія.

Гордій позивав Голованя з синами за те, що рубали вони ліс, а Олійниченко та об'їзний, що їх побито. Але ж свідків, що бачили б, як бито, не було - на суді виявилось тільки те, що обвинувачені не давали сокири. Суд одкинув Олійниченків та об'їзного позов, а за ліс присудив до тюрми і синів, і батька, що сидів уже там за те ж. Засуджені пожалілись на присуд, а через три дні після суду Гордія збуджено вночі грюкотом у двері та криком:

- Пожежа!

Гордій нашвидкуруч одягся й вибіг. Економічні комори, що були на другій половині двору, палали. Вогонь обхопив усю велику комору і перекинувсь уже на меншу. Вогняні язики високо знімались угору в темному повітрі. Народ метушивсь коло будівлі, але тільки кричав, а нічого ще не робив. Гордій кинувсь туди:

- Пожарку! Швидше! Запрягайте коні!

Кілька чоловік побігло запрягати пожарку. Поки вони добігли, поки притягли пожарку, поки привезено води - всі чотири комори були в полум'ї. Можна було боятися, що вогонь перекинеться на економічні хати і на Гордіїв будинок. Гордій звелів кільком чоловікам позлазити на хати і гасити іскри, а сам почав порядкувати коло комор. Але тут робити не було вже чого. Вогонь обхопив усе, і однією пожаркою можна було тільки гратися. А надто що всі наймити якось надзвичайно ліниво та неохоче бралися до діла. З Радівки не прибіг ніхто, і навіть волость не висилала своєї пожарки. Гордій бачив, що комор не оборониш, і силкувався тільки не пускати вогню на хати та на будинок. Він звелів половині всіх людей лізти до тих, що вже були на хатах, і поливати їх, не перестаючи. За годину від комор зостався самий жар. Тоді тільки приїхала пожарка з Радівки, але коло неї було всього двоє людей. Вони заходились укупі з Гордієвими наймитами заливати недогарки, і ця робота тяглася аж до світу. Тільки вже як зовсім розвиднилось, Гордій, поставивши варту, пішов одпочити. Але заснути не міг - через лад уже велике вражіння було від усього того, що він зараз бачив. Пригадував собі все, що сталося, і зло більше та більше обнімало його. Йому жалко було не грошей, хоча шкоди було на кільки тисяч рублів. Думав про інше. З уривкових розмов проміж своїми наймитами він цілком упевнився (перш тільки догадувавсь про це), що його підпалено. Певне хтось із радівців, бо ніхто інший не мав з їм суперечки. Не дурно ж із Радівки, що була за яких двісті ступнів од панська го двору, не прибіг ніхто на поміч, а пожарка приїхала на сміх на кінець. Гордій певний був, що вся радівська громада спочувала не йому, а тому, хто підпалив. І в його в грудях, уставало зло на радівців.