Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

«Найлегше запитувати, Ігоре, тяжче відповідати. А ми відповідали по тюрмах, і то був наш чин».

«Так, то був ваш чин, а наша ідея. Й жила вона доти, доки ви сиділи в тюрмах. А нині ви стали такі звичайні, такі ніякі й до всіх уподібнені, й часом хочеться сказати вам: вертайтеся в тюрми, щоб ваша жертва підживила занепалу на свободі ідею».

«Це тобі, негіднику, треба в тюрму на виховання, бо на волі ти не зумів збагнути ціну їй. Надто легко далася тобі свобода. Тож нехай кожен з вас, нинішніх неврастеніків, вивчає історію у власному страху — перед совістю й особистим програшем. Іди в тюрму, сину, твоя черга!»

Запала ніч, і жарево в печі запопелилося. Дверна пілка намету повисла відхилена, ніби чекала, що вернеться заблуканий. І теж чекали в темряві два мовчазні силуети, здолані усвідомленням, що блудний син уже ніколи в цей намет не вернеться…

Ми з Михайлом стояли, немов тіні, й кожен з нас думав: яка людська доля, який ідеал, яка особа з нашої історії здатна повернути його до помаранчевого намету.

Я ліг на Ігорів холодний матрац, щоб зігріти його своїм теплом. Я боявся сну, як забуття, і в дрімоті втішав себе думкою, що сон ніколи не є метою, а тільки засобом для пробудження.

Розділ сімнадцятий

Зродилися ми з великої години

Прийшла вістка з Роттердама… Прилетіла стрілою із Заходу й на Срібній Землі прошила наскрізь серце заступника шефа штабу Карпатської Січі — поручника Романа Шухевича; защеміла нестерпним болем і безнадією, чей до такої звістки не був він готовий — ніхто в підпіллі не був до неї готовий: присутність полковника Коновальця протягом десяти літ у глибокому підпіллі ОУН здавалася непорушною істиною новітньої історії України. Несподівана смерть вождя стала розверзнутим проваллям, яке намірилося поглинути весь народ, що підготувався до останньої битви за незалежність. То був той хвилевий розпач, коли в борців опускаються руки й випадає з них заряджена до бою зброя, — однак о тій порі, в якій фатальна вість вдарилася об хребет Чорногори й затрималася там на мить, не досягнувши ще Галичини, в душі поручника Шухевича із нестерпного болю виловився живець рішучості, й він шостим чуттям збагнув, що настав його час, вагою в життя: йому велить доля завершити справу Коновальця — перетворити підпільну організацію на боєздатну армію. То був перший мент великої години, в якій мало відбутися перетворення німого підпілля на могутнє, озброєне до зубів військо, коли замість шелесту грипсів і притишеного звуку гасел, замість парольних порозумінь між клітинами підпілля, що прошивали Організацію, немов біоструми мозок, — мала враз брязнути сталь, мали пролунати грім вибухів, свист куль і лунка команда полководця.

Поручник Шухевич умить збагнув, що в такій видозміні історичної матерії, у незворотній годині, яку спородив вибух пекельної машини у Роттердамі, доля кличе його на передній край, саме його — вимуштруваного в польській армії військовика, мужнього виконавця атентату на львівського шкільного куратора Станіслава Собінського, вигартуваного тортурами в Березі Картузькій і Бригідках в'язня, звинуваченого в участі в замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького і засудженого разом з організаторами атентату Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком. Саме йому велить історія взяти до рук привідні паси управління народною армією без держави.

І вирішив Шухевич перейти чесько-польський кордон і добратися до Львова. Доповів про свій намір шефові штабу Карпатської Січі Михайлові Колодзінському, однак затримав шеф поручника.

«Ти ще тут потрібен. Без битви на маленькому Закарпатті неможлива перемога в Галичині й Великій Україні. Тут має пролитися перша кров за відновлення незалежності…» «І перша поразка?» — перепитав Шухевич. «Без поразок ще ніхто не здобував перемог», — відказав Колодзінський.

І вернувся поручник Роман Шухевич до Хуста.

Не перша й не остання кров борців за волю України пролилася на Червоному Полі біля столиці Карпатської України в березні 1939 року. Поранений у бою з мадярами Роман Шухевич буквально переповз через румунський кордон: після видужання добрався до Австрії, потім до Кракова і там вступив до гілки ОУН, очолюваної Степаном Бандерою, увійшов до Революційного Проводу як Крайовий провідник ОУН на Закерзонні.

1941 року Шухевич створює у Кракові Дружину Українських Націоналістів імені Євгена Коновальця; в ніч з 22 на 23 червня переходить зі своїм загоном через Сян і вступає до Львова на сім годин раніше за німців; ЗО червня Шухевич-Тур бере участь у проголошенні самостійної України у львівському будинку «Просвіта».

Тут його знаходить Остап Безрідний.

…Після короткої розмови з Шухевичем-Туром у будинку львівської «Просвіти» Остап притьмом вернувся до Тужанівського лісу, де сховалися бункери його боївки; він вивів бійців у Рудківці: там ще муштрувалися необмундировані сільські січовики, й над їхніми головами маяли синьо-жовті прапори; по містах німці вже позривали з ратуш і шпилів Народних домів знамена й герби щойно проголошеної Української Держави; новітніх окупантів по селах ще не було чутно, та стало відомо, що Прем'єра Ярослава Стецька й самого Степана Бандеру, який перебував у Кракові, заарештовано; рудківські січовики виспівували «Нумо, браття, до зброї!», а тієї зброї не було де взяти — й сільські хлопці незмірно зраділи, побачивши зголоджених обірванців, які вийшли з Тужанівського лісу з карабінами й навіть кулеметами, реквізованими в польських жовнірів, котрі два роки тому, розгромлені німцями, втікали до Румунії; селяни порозбирали партизанів по хатах, одягли, нагодували, й за кілька днів вирушив із Рудківців у рогатинському напрямку подвоєний партизанський загін.

Остап залишив бійців на околиці села Княгиничі, а сам подався шукати фельдшерський пункт, де мала бути, за словами Тура, його ставка. Знайшов. Приміщення будинку було наглухо закрите, й навіть вікна перехрещені дошками, не побачив Остап поблизу жодної живої душі й подумав, що Тура теж заарештували німці.

Занепалий духом, вернувся до свого загону й сказав партизанам таке, що не вкладалося у їхні мізки:

«Розходьтеся по домах!»

І стрепенувся він, злякався і водночас зрадів, почувши серед повстанців ремство:

«Немає в нас своїх домів! — загомоніли, заметушилися побратими, за зброю, хто мав, хапалися, наступали на свого командира зі стиснутими кулаками, погрожували голову зняти з пліч. — За що ми стільки років ниділи в землянках, вошей годували, чекали й таки діждалися, коли нам, мов цяцьку, показали Україну й сховали до кишені; а вона сама піднялася, та вже топче її замість комуніста німець; а ти не мусиш нами командувати, шуруй собі на свою теплу піч, виберемо іншого: хіба не пам'ятаєш — ще тоді,