Григор Михайлович Тютюнник - Климко

— А риба, тату, в нашій річці є?

— Є, синок. Щучки, карасі, лини… Раки трапляються, ну мало. Як хочеш, то я візьму завтра кімлі[34] в Семена Портнівського та й підеш з кимось із хлопців повтішаєшся.

— Я й сам піймаю. Аби кімля добра, не драна.

— І то таке, — погодився Никифор, міркуючи сам собі, що й тут правда на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то на двох і ділити треба.

В хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікові, що онук їхній не хрещений, що завтра вони Ритою — тільки щоб Павлуша, Боже сохрани, не довідався, бо йому не можна, — подадуться в Опішнє або в Покрівське просто додому до батюшки і що Рита на це пристала.

— Отаку жінку Павлуша знайшов, — аж похлиналася радісним шепотом Дзякунка. — Що розумна, що культурна, а що ще й проста!

— Павлушко наш ні в чому не прошибе, — гордовито мовив Никифор, — В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачили, як там усе заслано та блищить? О-о-о!

І раділи обоє: Дзякунка вголос дякувала Богу до ікони, а Дзякун повільно розгладжував вуса великим пальцем.

Тоді домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб витопила й приготувала все до гулянки — ніби просто так, заради приїзду гостей — і що Никифор допоможе їй поратися. А ще порішили, кого кликати: тільки своїх, родичів. І перерахували всіх по пальцях. Набралося чимало, душ п’ятнадцять, то п’ятьох, із Забродівського хутора, одкинули: почують од когось — пообижаються та й забудуть, а не прочують — ще краще.

Кінчили раду тим, що Дзякун сказав:

— Купиш в Опішньому мняса. Спечемо каклєт до картоплі штук сорок. Я колись, як був у городі, їв у чайній, так добрі.

Никифор одрахував із свого гаманця десять карбованців од пенсії і подав жінці.

— А чи зуміємо ж? — стурбувалася Параска.

— Чом не зуміємо, — одказав Никифор. — Я позичу у директорші машинку та м’ясо скручу, а ви з Ритою поліпите, як вернетесь. Не велика мудрація.

Потоптався по хаті й рушив до дверей.

— Піду подивлюся, як там машина.

Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішнянськими крутоярами, Дзякунка й Рита з Борьком на руках, святково одягнені й схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі. Скупилися швидко. І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, де краще охрестити дитину, — тут а чи в Покрівському. Баби наввипередки радили їхати в Покрівське: там батюшка молодий, має добрий бас і молитву читає всю. А тутешній уже такий шкарбун, що тільки крекче та кашляє і ні читати не бачить, ні по пам’яті не вчеше — забуває.

Покрівського попа застали вдома. Він стояв на ганку в хромових офіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипав курям пшеницю з коряка[35] і рокотав басом:

— Ціпоньки-ціпоньки, путь-путь-путь…

Забачивши прихожан, він анітрохи не знітився, кивнув привітно і посипав курям доти, доки не кінчилося зерно. Тоді одніс коряк у веранду, повернувся й сказав:

— Проходьте до господи.

Батюшка був і справді молодий, гарний з лиця, добре виголеного побіля жовтуватої, з полиском, борідки, ще й духами міцно пах.

Останнє Дзякунці не сподобалося. «Надушився, як парубок», — подумала.

У світлиці, завішаній образами — в рушниках і без них, стояла півсутінь, бо віконниці од сонячного боку було зачинено, на покутті тихо горіла лампадка, і пахло пирогами з капустою.

Рита з Борьком, що посапував уві сні, стала на порозі, тихо поздоровкалась і втупила очі в підлогу, а Дзякунка познамувалася до батюшки і перехрестилася до ікон, що ледь жевріли в світлі лампадки.

Тоді сказала:

— Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не відмовте, бо здалеку ми.

— Кума? — спитав він, глянувши на Риту.

— Невістка, батюшка. А то — внук, Борько.

— Угу. Хреститься вмієте? — поцікавився батюшка в Рити. — Ні? — Зітхнув не тяжко і не сумно, а як людина, якій це не в новину, увімкнув електричну плитку й поставив на неї велику луджену миску з водою. Потім підійшов до Рити, заглянув в обличчя Борькові й сказав лагідно: — Спить младенець? Хай поспить, поки вода нагріється. А хреститься, жінко, так: складаєте троєперстя, кладете його на чоло, потім на живіт, на праве й ліве плече. Спробуйте. — І ледь посміхнувся.

Рита звела руку, що стала раптом важкою, і перехрестилася.

— От-так, — вдоволено прогув отець. — Просто і красиво. Звичаї предків своїх треба знати. — І звернувся вже до Дзякунки: — Хто ж буде младенця держати? Вам, ви ж знаєте, не можна. Матері — теж.

— А як матушку попросить? Може б, вона… Бо ми ж у такий світ забилися… Уважте вже, святий отче, — заблагала Дзякунка.

— Гаразд, — погодився отець. Попробував пальцем воду, зняв миску й поставив її на стілець, ближче до покуття. — Крижмо є? — спитав, ідучи до дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд.

— Є, отче, є, — поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошика сувійчик ситцю.

Незабаром батюшка повернувся й зодяг єпітрахиль, що тьмяно сіяла сріблом та золотом, і в світлиці стало ще урочистіше. Потім увійшла матушка у всьому темному, привіталася тихо, взяла з рук у Рити Борька і посміхнулася їм ласкаво.

Батюшка правив по пам’яті й швидко, як би добрий тесля тесав.

Бас його приглушено рокотав до ікон і то гучнішав, то спадав до проникливого шепоту; час від часу він хрестився тричі, пружно та замашно (тоді хрестилася й матушка) і вклонявся іконам — самою головою, як розбалуваний увагою публіки актор.

Борько, голенький, загорнутий лише в ситець — «крижмо», вп’явся опуклими оченятами в лампадку, посміхався і вказував на неї пальцем.

Та ось батюшка вмовк, узяв зі столика ножиці й вистриг у Борьковому чубчикові хрестик, промовляючи: «Во ім’я отця, і сина, і святаго духа». Тоді вмісив пучку рудого волосся у віск і вкинув у миску з водою. Матушка розгорнула Борька, подала голенького на руки батюшці, і він умочив його ноженятами в воду — раз, вдруге і втретє, примовляючи через паузи: «Во ім’я отця… і сина… і святаго духа. Амінь».

Рита почувалася немовби в напівсні, немовби в тому, що відбувалося зараз, замкнувся весь світ, і не було надворі ні сонця, ні попових курей, ні накоченої, аж блискучої дороги степової від Опішнього сюди.

— Дар Божий, — м’яко пробасив батюшка і чимось намастив Борькові лобик, ніжки, рученята.

В світлиці запахло оливою.

— Отрекаєтесь лі от діявола? — спитав піп.

— Отрекаюсь, — прошепотіла матушка.

— Дуньте і