Роман Іванович Іваничук - Торговиця

далекій Україні спати, що буде робити і що їстиме, а вона його запевняла — немає на світі нічого такого, чого б не могла для нього вчинити: спатиме в степу під вербою, їсти буде сухий хліб з водою, аби лише бути разом з милим; Юрко піснею освідчувався Нусі в коханні, й вона те освідчення приймала, бо не мала добрішого приятеля, однак тими словами, що вимовляла колись партнерові у запаморочливому вальсі, не могла б цієї миті обласкавити Юрка — вони тільки раз у житті спливають з уст: «Хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаю творити найдосконаліший рисунок танцю, і я знаю, що ти заповзатимеш рукою під мою розкльошену спідничку, хилитимеш мене на зволожену траву» — о, ці слова ніколи не будуть вимовлені для тебе, Юрку, хоч, може, те колись і станеться між нами, та заворожувати цими словами могла лише його...

«Звідки знаєш цю пісню, Нусю?»

«Про це я могла б тебе запитати, ти ж бо з Рамлярівки, а я з Торговиці, що біля Воскресінець. Ця пісня, певне, ще за полковника Височана народилася в цьому селі, й записав її приятель Маркіяна Шашкевича учитель Григорій Ількевич...»

«А нині вона стала нашою».

«Так, Юрасю...»

На це пестливе, вимовлене Нусею ймення довго чекав Юрко, й воно нарешті прозвучало; його рука тихо лягла на плече дівчини, він пальцями дотикався до її шиї, й вона не відхилялася, чей їх було тут тільки двоє; йдучи, Юрко все тісніше пригортав до себе Нусю, й вона мовчки піддавалася...

Й цієї миті з житомирського боку накотився притишений гуркіт, він то наростав, то стихав, і сказав Юрко:

«Ще не пора нам іти туди... І чи треба?»

Вони звернули з Тернопільського тракту на бічну польову дорогу, що бігла на північ — до Кременця.

...Випала для Нусі і Юрка ще одна спільна подорож, схожа на ту, яку вони разом з професором Тарновецьким й отцем Чемеринським долали з Берези Картузької додому. Нині вони йшли з дому в непроглядні незвісті, не знаючи, куди приб’ються і що їх чекає. За першої мандрівки Нуся вряди–годи ловила на собі палкий Юрин погляд, який ураз згасав, коли вона запримічувала в його очах гарячий пломінець; Нуся холодком ті його позирки гасила, щоб, бува, цей гарний хлопець не зрунтав її вірності тому, до котрого верталася з тенет тяжкої розлуки. Тепер його вже не було, й Нуся приймала Юркову увагу, потребувала її для певності в непевностях, адже було їх тільки двоє на всьому білому світі й більш нікого — лише туркотіння перепелів у житах, мелодійні фіоритури чорних дроздів на тополях, коли небо молодилося на дощ, перестукування дятлів у волинських пущах, а ще добрі очі поліських жінок, до яких просилися на ніч.

Спали в хатах, клунях, а то й у степу під вербою; Нуся й думки такої не допускала до себе, що може залишитися сама, і водночас страшно їй ставало, що та межа з терновими колючками недозволеності, яка пролягала між ними, може ураз зникнути, коли Юрко вночі, страждаючи від палючої жаги, сягав долонею до її паху, чекаючи згоди, й вона мліла від горячі, що струменіла з його пальців: пальці ставали щораз ніжнішими, м’якшими, вимогливішими, й Нуся боялася як зближення з Юрком, так і того стану, що заволодіє ними потім, і що то буде — відчуження, холод чи шал несподіваної любові, яка знівечить пам’ять про загиблого Олеся. А чи простить їй Бог такий гріх?.. Тому відсувала гарячу Юркову руку, й коли він, втомлений жагою, засинав, Нуся кожного разу відчувала у грудях, чреслах й на нецілованих губах тягар самотності, ніби Юрка враз не ставало біля неї, — й тоді вона була готова віддатися йому із вдячності за його доброту й бажання мати її; тіло дівчини наливалося не знайомим досі палом, і в ту хвилину, якби він прокинувся...

Натруджений походом і чоловічим неспокоєм Юрко міцно спав, а сіно в стогу, на якому влаштувалися на ніч, не зважившись будити поночі господарів обійстя, дурманно пахло літнім степом, п’янило; Нуся не спала, роздрухана незнайомим бажанням, якого не зазнала навіть тоді, коли так близько був біля неї Олесь, — жінка в той час у ній ще дрімала, а тепер від чоловічого терпкого запаху, від його глибокого дихання пропав у неї сон, а може, то місяць, який виплив з–за хмари й освітив примарним сяйвом хлопцеве обличчя, обворожив її, й вона начебто вперше побачила, який Юрко вродливий, сильний, мужній — таким він відкрився Нусі, дозволивши лише їй одній мати на нього право, володіти ним, втішити його і від нього втіхи вимагати, — це одкровення було раптове й непереборне, та воно могло тривати тільки мить — і що буде з нею, коли та мить схолоне... Нуся нетерпляче шукала руки, яка щойно пестила її лоно, знайшла, приклала Юркову долоню до своїх грудей; пазушка сама розстібнулася, тугі збанята випорснули з неї й забіліли під місяцем, мов налиті яблука, одежа теж сама зсунулася з тіла; Нуся припала до хлопця, й він загорнув її в обійми.

«Ти перший у мене», — прошепотіла вона потім, і в її голосі забринів здавлений жаль.

«Ні, люба, я другий. Та віднині й до смерті єдиний у тебе».

Уранці з обійстя вийшла господиня, побачила їх на скирті й залебеділа:

«Та що це ви, мов пташки Божі, таж хата велика, аж на дві кліті, місце для вас знайдеться. Врем’я нині для всіх лихе, то й потіснитися мусимо... Не бійтеся, тут ще тихо, не чутно ні одних, ні других, слава Господу... Ну хутенько йдіть до хати молочка на завтрак попити».

Господарі запропащеного в поліській пущі обійстя здалися Юркові й Нусі забутими тут з прадавніх часів первісними людьми. Кустратий чоловік, який ніколи, мабуть, не розчісував волосся, накульгував на ногу — певне, через каліцтво його не взяли до війська, а втім, здається, ніяка влада не встигла ще добратися до цих дрімучих борів...

Чоловік катуляв перевальцем по кімнаті, ніби калічну ногу розходжував, й без угаву говорив якоюсь дивною мовною сумішшю. Та мова невтримно бурхала з його уст, прорвавши гать німоти, що досі панувала в цьому домі; він випитував, за що люди воюють, й сам на свої питання відповідав: а за що, за земельку, звісно, — десь там, у Дермані, совєти все в людей позабирали, позаганяли їх до колхозів, а колгоспникам дають на трудодні стільки зерна, що курам