Роман Іванович Іваничук - Торговиця

забрали гарні дні, в серці зостались лиш спогади сумні, стукнула осінь у наші ворота», — долетіла з давнини випускного вечора мелодія танго, забриніла й загубилася в надпрутських верболозах. Чи побачить він ще колись Москалівну? Чи зустріне Нусю? Може... Густі стежки переплітаються, а до зими ще далеко...

Біля ратуші Олеся спинили людська метушня й галас. До трикутного скверика, вклиненого між дві міські магістралі, де під розлогими липами бовванів бронзовий пам’ятник лютому тиранові, ім’ям якого знищено на українській землі мільйони люду, німецькі шуцмани пригнали з гето тлум євреїв. Обмотали линвами й шнурами пам’ятник Сталіну й запрягли в них, немов волів, побитих до крові людей. Шмагали їх канчуками, штовхали в спини прикладами карабінів, гелготіли і лаялись. Запряжені євреї, натужуючись, аж кров з очей бризкала, натягували ті шнури й линви, їх катували, примушуючи видобувати з себе надлюдські сили; пам’ятник почав хилитися, загрожуючи звалитись на людей; канчуки свистіли, зойки катованих вдарялися об вікна будинків.

Олесь стояв у натовпі й мовчки дивився на страшну веремію. Й примлів він, упізнавши серед запряжених євреїв Сальомею, яка у парі зі старим бородатим пейсахом впиралася у шнур, що вгризався у її груди. Товста коса розплелася й стікала зливою на брук; Сальомея тримала під руку свого вітця Баруха Фойєрштайна, щоб не впав, а сама збезумілими великими очима дивилася не на людей, а в небо, страдницьким поглядом докоряючи Єгові за страшний допуст, а закривавлене її обличчя все ще було прекрасним.

Олесь ціпенів від гніву, він хотів вигукнути її ім’я, щоб знала, що люди, які мовчки дивляться на це бузувірство, теж запряжені, як і вона; як лише міг, наблизився до неї, щоб бодай поглядом підтримати її в муках, і раптом стетерів, знетямився. На нього глянула з невимовним болем Оксана Москалівна; він зімкнув повіки, а коли розплющив, побачив, що в шнур впирається Нуся Дзіваківна — і з того видива вже не дивувався, бо й самого ще боліли рани від упряжок у Бригідках.

У тім пролунав над Містом звідчаєний крик: то звалився мідний бовдур, розчавивши когось із запряжених євреїв, однак у цей мент жахливої непрогляді Олесь відчув несподівану відраду. Він побачив кінець страшного початку: диявольщина, яка опанувала світом, мусить загинути; своїм допустом Господь лише в одній своїй безчасовій миті застерігав світ, показуючи, до чого може привести сваволя людей, які втратили образ і страх Божий...

Розділ сімнадцятий

Олена Теліга із своїм мужем, інженером Михайлом, який навіть у трудному марші похідної групи на Київ не розлучався з бандурою, поет і археолог Олег Ольжич та отець Чемеринський, який, покинувши Місто, долучився до них, підходили до Житомира. Обминали полишені на дорогах гармати й вантажівки із скринями снарядів у кузовах та зруйновані села, які ще курилися димами, уникали зустрічей із тлумами полонених червоноармійців, гнаних шуцманами й українськими поліцаями, які поквапилися стати на службу до німців, вважаючи їх визволителями із совєтського рабства, подорожнім зустрічалися групи дезертирів, які допитувалися до колишніх сільрад з прапорами не існуючої вже Української держави на дахах, й зупинялися на довгочасні постої у добродушних поліських господарів, від яких дізнавалися хоч дещо про результати боїв над Дніпром.

У цей самий час Юрко Сербин і Нуся, минувши Рогатин, допитувалися у стрічних людей до села Княгиничі, що запропастилося у дібровах над Гнилою Липою.

Йшли, тримаючись одне від одного на віддалі ліктя, й здавалося обидвом, що між ними пролягла заросла терном межа — сувора й неприступна, мов навіки зниклий Олесів світ. Та межа наїжачилась колючками й не дозволяла наблизитись їм ні на цаль, і якби той переступ стався, то здавався б він цієї миті святотатством, за який належиться сувора Божа кара — за зневагу пам’яті мученика.

Так думали обоє, й ні одне не наважувалося переступити ту межу, хоч у їхніх стосунках її й не було: на широкому світі існували тільки вони й лише одне з одним могли порадитися, почути добре слово, вдихнути теплий подих — все це відбувалося між ними, та скоротити відстань між собою не було в них ні снаги, ані відваги.

Нарешті вони знайшли загублений у лісах хутірець Княгиничі й засумнівалися, що тут може існувати якийсь медичний пункт, проте таки знайшли його — мізерну халупу з перекошеним шильдом «Медпункт». Халупа, що зупинилася над річкою, була наглухо зачинена; від сусідів подорожні дізналися, що лікар і санітари кілька днів тому виїхали возом у Жабокрики на виклик хворого й чомусь досі не вернулися.

«Видно, змінилася ситуація, а ми нічого не знаємо... — мовив Юрко. — Вертатися нам чи наздоганяти похідну групу?»

«Ні до кого нам вертатися, — сказала Нуся. — Якщо ми тут не застали Шухевича–Тура, то й у Львові його, напевно, вже немає. І може таке бути, що й Довбек із табором вийшов із Синєвидного... Нам нічого іншого не залишається, лише йти на схід. Розшукаємо в Києві пані Олену й будемо разом з нею...»

«Мусимо їх доганяти, іншого виходу в нас немає, — погодився Юрко. — Та я ніяк не можу додуматись, чим вони в Києві будуть займатися, адже проголошена держава не втрималася навіть двох днів — на що вони, мельниківці, сподіваються від німців після того, що сталося у Львові? Але мусимо йти...»

Й тоді тернова межа між Юрком і Нусею звузилася, їхні руки сплелися, й вони, поєднані осамітненістю, подалися лісовими путівцями до Тернопільського тракту...

Горби й пагорби залишилися позаду, перед мандрівниками простелилася рівною тацею Подільська низовина, по якій, вигинаючись, немов хребти сполоханих вовків, бігли до обрію й наздоганяли одна одну срібні хвилі споловілих хлібів, готових припасти під серпами до землі й перемінитися у схожі на каплички копи; шелест натрудоватілого колосся підсилював дзвенячу тишу, насичену щебетом жайворів: прив’язані сонячними променями до небесних чертогів, вони повисали над степом сірими грудками, які стрімко падали долі, побачивши над собою загарбливо розпростерті крила яструба; стрекотіння польових коників дрібно кришило тишу, й вона сіялася по всьому безкраю золотою потерухою, а з далеких степових обріїв, де стрункі, мов молоді вої, тополі зупиняли хлібні лани, долинала тужлива мелодія, торкалася Юркових губів, бриніла, мов дримба, й перемінювалася у слова:

Козак від’їжджає, дівчинонька плаче:

Куди їдеш, козаче?

Й відлунювалася пісня від Нусиних уст:

Козаче–соколю, візьми мене із собою

На Вкраїну далеку...

Вони трималися за руки, немов боялися розгубитись у цьому подільському безмежжі, й допитувався козак у дівчини, де буде вона на тій