Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

котрий увесь цей час із якнайбільшою байдужістю лущив своє насіння, потім Хмельницькому, далі кошовому — і вийшли надвір.

За хвилю радісні вигуки за вікнами дали знати, що депутація наказ виконала.

— Нехай живе наш кошовий! Нехай живе кошовий! — кричали захриплі голоси з такою силою, аж стіни, здавалося, ходили ходором.

Водночас почулися постріли з самопалів і пищалей.

Депутація повернулася і знову всілася у кутку кімнати.

— Милостиві панове! — почав Хмельницький, коли за вікнами трохи стихло. — Ви мудро вже визнали, що кошовий отаман — чоловік справедливий. Але якщо отаман не зрадник, то хто зрадник? Хто має приятелів серед ляхів? Із ким ляхи у таємні зносини входять? До кого листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?

Кажучи це, Хмельницький дедалі вище підносив голос і зловісно стриг очима в бік Татарчука і молодого Барабаша, ніби хотів указати саме на них. У кімнаті заворушилися, кілька голосів почали волати: «Барабані і Татарчук!» Дехто із курінних підвівся, серед депутації чулися вигуки: «На погибель!»

Татарчук зблід, а молодий Барабаш почав здивовано озиратися на присутніх. Лінива думка його якийся час силкувалася вгадати, за що його звинувачують, і він нарешті вимовив:

— Не буде собака м'яса їсти!

Сказавши це, він вибухнув ідіотським сміхом, а за ним і решта. І враз більша частина курінних стала дико сміятися, сама не знаючи чому.

Знадвору долинали дедалі голосніші крики: певно, горілка там уже розігріла голови. Шум людського прибою із кожною хвилею гучнішав.

Антон Татарчук підвівся і, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:

— Що я вам зробив, ваша милость гетьмане запорозький, що ви на моїй смерті наполягаєте? Чим я завинив перед вами? Писав до мене комісар Зацвіліховський листа — то й що? Так і князь писав до кошового! А я хіба листа одержав? Ні! А якби й одержав, то що б зробив? Пішов би до писаря і наказав би мені прочитати, бо ні писати, ні читати не умію. І ви б завжди знали, про що лист. А ляха я й у вічі не бачив. Так хіба ж я зрадник? Гей, браття-запорожці! Татарчук із вами у Крим ходив, а як ви ходили на Волощу, то ходив на Волощу, а як під Смоленськ ходили, то ходив і під Смоленськ, бився укупі з вами, добрими молодцями, жив із вами, добрими молодцями, і кров проливав із вами, добрими молодцями, і з голоду вмирав із вами, добрими молодцями; так не лях він, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман на смерті його наполягає, то нехай скаже, чому наполягає! Що я йому зробив, у чому нещирим був? А ви, браття, помилуйте і розрадьте справедливо!

— Татарчук добрий молодець! Татарчук справедливий чоловік! — озвалося кілька голосів.

— Ти, Татарчук, добрий молодець, — сказав Хмельницький, — і я на тебе не показую, бо ти мій друг, не лях, а козак, наш брат. Бо якби зрадником був лях, я б не засмучувався і не плакав, але якщо добрий молодець зрадник, мій друг зрадник, то тяжко в мене на серці й доброго молодця жаль. А якщо і в Криму, і на Волощі, і під Смоленськом ти побував, то ще більший твій гріх, коли тепер нещиро хотів готовність і ревність військ запорозьких перед ляхом зрадити! Тобі ж написано, аби ти йому владнав усе, про що тільки він попросить, а скажіть, милостиві панове отамани, чого лях може зажадати? Хіба не моєї і мого доброзичливого приятеля Тугай-бея смерті? Хіба не згуби Війську Запорозькому? Отож ти, Татарчук, винуватий і нічого іншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг і ляхам друг, котрий привілеї у себе ховав, щоб Війську Запорозькому не дісталися. І якщо все це так, а я Богом присягаюся, що не інакше, то обидва ви винуваті й просіть помилування в отаманів, а я з вами просити буду, хоч провина ваша важка, а зрада очевидна.

Знадвору тим часом долинали вже не шум і гамір, а ніби гуркіт грому. Товариство хотіло знати, що діється на раді, й послало нову депутацію.

Татарчук відчув, що йому кінець. Він ураз пригадав, як тиждень тому висловлювався серед отаманів проти вручення булави Хмельницькому і примирення з татарами. Холодні краплини поту виступили в нього на чолі: він зрозумів, що порятунку немає. Що ж до молодого Барабаша, то було ясно, що, занапащаючи його, Хмельницький помщається старому черкаському полковникові, котрий сильно любив свого небожа. Однак Татарчук умирати не хотів. Не зблід би він перед шаблею, перед кулею, навіть перед палею, але смерть, що чекала на нього, вражала його аж до кісток, тому, скориставшись хвилиною тиші, яка запанувала після слів Хмельницького, він пронизливо вигукнув:

— Христом-Богом прошу! Браття отамани, приятелі сердечні, не губіть невинного, адже я ляха не бачив, не розмовляв із ним! Помилуйте, браття! Я не знаю, чого ляхові від мене треба було, самі в нього спитайте! Присягаю Христом-спасом, святою Пречистою Богородицею, святим Миколаєм-чудотворцем, святим Михаїлом-архангелом, що занапащаєте ви душу невинну!

— Привести ляха! — заволав старий кантарей.

— Ляха сюди! Ляха! — загукали курінні.

Зчинилася метушня: одні кинулися до сусідньої кімнати, де був замкнений в’язень, щоб привести його на раду, другі грізно почали наближатися до Татарчука з Барабашем. Першим Гладкий, отаман миргородського куреня, крикнув: «На погибель!» Депутація повторила окрик, Чарнота ж скочив до дверей і, відчинивши їх, прокричав юрбі:

— Милостиві панове-товариство! Татарчук зрадник і Барабаш теж. На погибель їм!

Юрба відповіла страшним виттям. У кімнаті знову зчинилася метушня. Усі курінні посхоплювалися зі своїх місць. Одні кричали: «Ляха! Ляха!», другі намагалися заворушення стишити, але раптом двері під натиском юрби розчинилися навстіж, і до кімнати увірвався натовп, що засідав надворі. Страшні постаті, засліплені люттю, наповнили приміщення, верещачи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами, розносячи запах горілки. «Смерть Татарчуку і Барабашу на погибель! Давайте зрадників! На майдан із ними!» — вигукували п’яні голоси. «Бий! Убий!», і сотні рук простяглися тої ж миті по нещасні жертви.

Татарчук не чинив опору, він тільки пронизливо стогнав, але молодий Барабаш почав відчайдушно захищатися. Він нарешті збагнув, що його хочуть убити; страх, розпач і лють спотворили йому обличчя, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі він виривався із рук катів і двічі руки ці хапали його за плечі, за груди, за бороду й оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав додолу й знову підводився, скривавлений, страшний. На ньому подерли одяг, вирвали оселедець, вибили око, нарешті, притиснутому до