Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

– Він що, мудак? – мовив Сергій через кілька хвилин.

Нік знизав плечима.

– Однаково сідай! – сказав Сахно. – Хрін із ним! Залишив нас без бабла, зате з продуктами.

Нік сів за столик, автоматично взяв із тарілки шматок шинки, засунув у рот і почав жувати, втупившись у заґратовану пащу темного каміна. Думати не хотілося.

Сахно сходив на кухню, приніс келих і ще дві пляшки пива. Налив Ніку й собі.

– А ти там бабла не пошукав? – запитав він неголосно. Нік перевів загальмований погляд із каміна на напарника.

– Де?

– Ну там, у нього. Може, там сейф у стіні…

Нік заперечливо хитнув головою.

– Гаразд, пиво доп’ємо – я сам подивлюся.

Вони сиділи ще півгодини, перш ніж Сахно пішов на другий поверх, залишивши Ніка за столом.

У порожньому залі ресторанчика Ніку раптом зробилося холодно. Він сходив на кухню, погасав по кутках і, знайшовши почату пляшку «Абсолюту», повернувся. Налив на денце пивного келиха – шукати чарку було вже ліньки.

А на вулиці вже червоніло, опускаючись, вечірнє сонце. Його виразні жовті промені падали на ліву стіну ресторану й освітлювали якусь тарілку, що висіла там замість картини. Нік, випивши горілки, підійшов і з тупою цікавістю розглянув цю тарілку. На ній був зображений пітерський Мідний вершник.

Повернувшись за стіл, Нік знову налив собі «Абсолюту», але тут до нього несподівано повернулася воля. Згори ледь чутно потріскували під ногами Сергія стельові перекриття. Він, мабуть, перевертав житло старого в пошуках грошей. Нік, прислухаючись до цих кроків, замислився про своїх – дружину та сина. Спробував вирахувати, за скільки кілометрів перебував він тепер од Саратова. Відчув, що відстань ця, нехай величезна, ще дужче збільшувалася з кожним днем. Збільшувалася в якихось інших вимірах. Ясно, що в часі теж, але час можна було перемножити на кілометри тільки в дорозі, а його шлях зупинився. Він тепер ні віддалявся, ні наближався. Він тепер завис. Він так чекав початку подій, наче будь-яка подія стала б початком дороги назад. Але от замість початку цієї дороги він тепер сидить і сам себе обслуговує в ресторані, на другому поверсі якого висить мертвий хазяїн, в речах якого порпається напарник. І нехай порпається, може, дійсно знайде якісь гроші, адже марки в них уже закінчуються. Та й невидиме телефонне керівництво, як воно поставиться до самогубства Погодинського? Хоча не їх у цьому провина.

Нік усе-таки ковтнув іще горілки й сам спростував останню думку. Провина була таки їх, але на їхньому місці могли опинитися й інші.

Згори раптом почувся телефонний дзвінок, що миттєво обрубав роздуми Ніка. Він прислухався. Дзвонили довго, хвилини три – чотири. Потім настала тиша, й навіть кроків Сахна чутно не були.

Сергій поквапом ввійшов до зали ресторанчика – в одній руці він тримав набитий чимось пакет, в іншій – черепаху.

Нік здивовано втупився в черепаху.

– У нього в кабінеті знайшов, під столом, – пояснив Сергій. – Не залишати ж – здохне з голоду… Десь сімдесят марок нагріб дріб’язком… Гидко! Ні сейфа, ні греця… Чекова книжка є – видно, все бабло в банку…

Нік слухав і мовчав.

– Ходімо звідси, – сказав після паузи Сахно. – Засиділись у жмурика…

На вулиці вже темніло. Вони знову вийшли через задні двері й тим же шляхом повернулися на набережну. Сахно засунув черепаху в пакет і ніс його двома руками. Нік крокував поруч.

Із Моншау похоронний лімузин виїхав близько десятої вечора. Лісова дорога освітлювалася тільки фарами поодиноких зустрічних машин. Їхали вони довго, поки не зрозуміли, що заблукали.

Зупинивши машину, Сахно відкинувся на спинку сидіння.

– Ну що? Знову нічліг у лісі?

Нік промовчав.

Сахно нахилився до пакета «сувенірів від Погодинського», витяг звідти пласку флягу з нержавіючої сталі. Відкрутив кришечку, пригубив і простягнув Ніку.

На язиці в Ніка приємно загірчило. Смак нагадував ризький бальзам.

– Грець із ним, – видихнув Сергій, забираючи флягу. – Не замерзнемо!

38

Погода була останнім часом набагато стабільніша, ніж настрій Віктора Слуцького. Кухня все частіше перетворювалася на його нічний кабінет, але безсонні ночі, проведені там у роздумах, особливих плодів не приносили. Справа Броницького вже кілька разів, здавалося, зрушувалася з мертвої точки, але насправді лише обростала все новими загадками і питаннями. Історія з трупом старлея Грищенка не стала винятком у цьому ланцюзі подій. Та й невидимий Георгій, чий голос уже кілька разів снився Віктору, знав про цю справу явно більше, ніж слідчий, але поділитися інформацією зі Слуцьким, здавалося, не поспішав. Хоча майже всі нові ходи в слідстві робилися з його подачі.

За вікном кухні тривала ніч. У коридорі особливо лунко в тиші цокала секундна стрілка настінного годинника. А Віктор, згорбившись над кухонним столом, вже вкотре переглядав записник, узятий у будинку під Києвом. Занозін уже передрукував усі записи й телефони з цієї книжки, і тепер декілька аркушів додалися до справи Броницького. Але ці аркуші лежали на роботі, а записник був тут. І тут же, на столі перед Віктором, лежала намальована ним схема зв’язків генерала Броницького, яку тепер можна було доповнити. Георгій грав свою гру, підказуючи Вікторові місце вивантаження підкинутого трупа. Але гра врешті-решт мала сенс, адже, навіть судячи із записника, його власник мав якийсь стосунок до кола Броницького. Половина телефонів, записаних у нім, належала москвичам, половина – киянам. Людина жила між двома столицями, спілкуючись у білокам’яній з-поміж інших із Івіним і Козицьким. Тільки ось про самого власника записника Віктору нічого відомо не було. Крім того, що він, за словами Георгія, перебрався у морг.

Віктор простягнув руку до підвіконня і, взявши мобільний, набрав номер Георгія.

Знайомий голос анітрохи не здивувався пізньому дзвінку.

– Авжеж, у морзі, – відповів він на запитання Віктора. – Василь Пророков. Злодій у законі, що переїхав під Київ із Тули рік тому… Кличка «Блаженний».

– Злодій у законі? – здивувався Віктор.

– Так. До речі, в морг він потрапив у хорошій компанії. Разом із молодшим братом, начальником райвідділу податкової поліції Воронежа. Третій їх колега, на жаль, не впізнаний і без документів. Дізнаюся що-небудь іще – передзвоню.

Трубка мобільного повернулася на підвіконня, а погляд Віктора знову вперся у схему зв’язків Броницького. Слід сказати, що в цю схему потрапив і дивний зв’язок мертвого Броницького з білоруським літаком, на якому його труп хтось збирався перевезти у Воронеж. І ось тепер іще три трупи, один із яких – з Воронежа. Схоже було, що це місто якось брало участь у посмертній долі Броницького. А можливо, й не лише посмертній?