Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

мав прийти за півгодини, на зупинці чекала досить щільна юрба. Машина Коженникова — молочно-білий ніссан — зупинилася віддаля.

Сашка купила квиток на автобус і стала в чергу. Сніг перестав. Вітер розігнав хмари й витягав з-під Сашчиной куртки рештки тепла.

Автобус запізнювався. Коли приїхав, маленький, повільний, виявилося, що всім у ньому місця не вистачить. Почалася лайка. Водій пообіцяв швидко повернутися й зробити ще один рейс.

Сашка промерзла до кісток. Був старий Новий рік. На небо висипали зірки. Коженников стояв поряд зі своєю машиною. Не їхав. Чекав, тримаючи руки в кишенях пальта, й дивився вгору, на небо.

Удруге автобус приїхав на початку одинадцятої. Сашка, задихаючись від натуги, втягла валізу крізь вузенькі двері й поставила поряд із чиїмось клунком. Закричали цього разу на неї — вона комусь наступила на ногу. Намагаючись ні на що не звертати уваги, прилаштувалася поруч із валізою й полегшено зітхнула, коли вогні Торпи поповзли назад. До поїзда ще понад годину, вона встигає. Не може бути, щоб у касі перед відходом не знайшлося бодай поганенького квитка…

Автобус буксував і застрягав у кучугурах. Усім пасажирам, крім зовсім уже немічних бабусь, доводилося його підштовхувати; двигун ревів, із вихлопної труби валував дим, з-під коліс летів сніг. У Сашки змерзли пальці на ногах; спочатку вона нервувала, потім сердилася, потім їй стало байдуже.

Автобус прибув на станцію за чотири хвилини до приходу поїзда. Ті, в кого були квитки, кинулися на перон. Сашка побігла в касу, віконце було зачинене, висіла табличка: «Квитків нема».

Сашка сіла на дерев’яне сидіння. Знову промайнув спогад, як вони з Костею гаяли тут ранок, як їли бутерброди, як знайшли записку: «їдьте звідси»…

До приміщення вокзалу ввійшов Коженников. Зупинився біля замкненої каси. Сашка на нього не дивилася.

Вона чула, як приїхав поїзд, але навіть не спробувала підвестися. Забігали люди. Брязнули буфери. І майже відразу знову брязнули. Поїзд рушив, набираючи швидкість, загув.

Коженников підійшов і сів поруч.

— Слухай, я поважаю твій вибір… Але за півгодини поїзд робить зупинку в Гальцях, туди машиною п’ятнадцять хвилин. Підвезти тебе?

Сашка повернула голову.

— Чого вам від мене треба?

— Я хочу тобі допомогти. Я за тебе відповідаю.

— А перед ким ви будете відповідати за Костю, за… це? За все?

— Ну вже відповім перед деким, — відгукнувся він без посмішки. — Ходімо.

І взяв її валізу.

Сашка надто стомилася й змерзла, щоб опиратися. Він поклав її валізу в багажник білого авто, відчинив дверцята. Сашка ввійшла в тепло. Двері м’яко цмокнули, зачиняючись.

Коженников сів поряд. Скинув рукавички. Витяг термос.

— Візьми. Випий. Це чай із коньяком.

Прогуркотів товарний. Сашка зробила ковток і обпекла губи. Перевела подих і знову сьорбнула.

— Візьми мою візитку. Про всяк випадок.

Він поклав їй на коліна візитну картку — паперовий прямокутник із телефоном, але без імені.

— Пристебнися.

Авто виїхало на шлях і відразу набрало швидкість — Сашка скосила око й побачила стрілку спідометра на позначці «сто тридцять». Коженников дивився вперед; обабіч шосе пролітав ліс. Довгі промені фар стрибали, пірнали у вибої на дорозі й знову злітали.

Вона запхала його візитівку в кишеню куртки.

— Ви людина?

— Давай розбиратися з термінологією. Що таке людина? Двонога істота, позбавлена пір’я…

— Я серйозно.

— Та я теж не жартую.

Сашка замовкла.

— Слухай, Сашко. Я тобі дуже вдячний за те, що ти зробила для мого сина. Ти його витягла за вуха… Врятувала… від дуже негарних речей. Ти мужня людина, дівчинко.

— І це ви мені кажете? Ви?!

Він не відривав погляду від дороги.

За десять хвилин вони вилетіли на крихітну, з трьох боків затиснуту лісом станцію. Ще за п’ятнадцять прийшов поїзд. Коженников перемовився з провідницею, щось застромив їй у руку, кивнув Сашці:

— У добру путь.

І підняв її валізу в тамбур.

* * *

Вагон виявився купейним. Провідниця, не кажучи й слова, влаштувала Сашку на верхній полиці в службовому купе. Сашка вилізла нагору й заснула як була, в джинсах і светрі, а коли прокинулася — за вікнами блищав сніг під сонцем і була майже одинадцята ранку.

Поїзд прибув без запізнення. Сашка побачила на пероні маму й Валентина, які неспокійно вертіли головами. За кілька хвилин мама схопила її в оберемок, обійняла щосили, потім відсторонилася.

— Ого! Що з тобою?

— А що? — здивувалася Сашка.

— Ти начебто виросла… Сантиметрів на п’ять, нічого собі!

Спіймали таксі і з почестями повезли студентку додому. Мама говорила й сміялася, і всі навколо дізнавалися, що Сашка на «відмінно» здала першу сесію. Таксист про це знав, і сусіди, які зустрілися в ліфті, про це довідалися, і всі мамині подруги, що дзвонили того дня, дізнавалися про цю новину негайно. Сашка подумала, що мама теж змінилася: стала веселіша й легша, щасливіша… дурніша? Вона відігнала цю думку.

Мамина рука зовсім зажила, гіпс зняли. У квартирі пахло не так, як раніше, — у звичну атмосферу вклинився запах Валентина, який влаштувався тут давно й надійно. «Тепер це і його квартира», — подумала Сашка не без смутку.

У її кімнаті все було, як і раніше. Ті самі килимки, ті самі книжки на полицях. Новий календар на цвяшку, на картинці — засніжені ялини, січень… Сашці важко було повірити, що це її кімната, її квартира, її ванна й туалет, і не треба стояти в черзі, щоб прийняти душ, і не треба брати з собою туалетний папір: там свій висить, на ролику, ніжно-лимонний, персоніфікує комфорт…

Невже ще вчора в цей час вони стояли в пустельному холі під черевом бронзового коня — вона, Костя, Ліза, Денис?

Невже це Фарит підвозив її вчора до поїзда? «Я тобі дуже вдячний…»

Невже все, що трапилося з нею, правда?

Сашка вляглася на свій диванчик. І ось це відчуття — вірного твердого диванчика, а не «сирітського» ліжка з панцирною сіткою — остаточно впевнило її, що вона вдома.

* * *

Увечері був великий прийом. Був торт, спеціально замовлений у кондитерському салоні. Були поздоровлення від маминих подруг. Валентин, який трішки погладшав за півроку сімейного життя, господарював на кухні, викликаючи захват у жінок.

Сашка посміхалася, кивала, іноді щось говорила. Гості поглядали на неї спершу з цікавістю, далі з подивом, нарешті вже занепокоєно. Мама чомусь почала нервувати. Сашка вибачилася й пішла до себе, лягла, заснула й не чула, як розійшлися гості.

— Сань, ти добре почуваєшся? — запитала мама вранці.

— Ну, так. А що?

— У тебе звичка дурна з’явилася, ти завмираєш на півслові й дивишся в одну точку. Що