Стівен Кінг - Доктор Сон

— Справді?

— Вона каже…

Більше не було нічого, просто фінальний синій імпульс у заплющених очах Дена і фінальний видих чоловіка на ліжку. Ден розплющив очі і, прислухаючись до вітру, чекав останньої речі. Вона з’явилася по кількох секундах: блідо-червона імла піднеслася з носа, очей і рота Чарлі. Це було те, що одна стара медсестра в Тампі, яка мала майже таку ж саму іскристість, як у Біллі Фрімена, називала «отой хап». Вона казала, що бачила це багато разів.

Ден бачив це кожного разу.

Марево здійнялося і зависло над тілом старого. А потім розвіялося.

Ден закотив правий рукав піжами Чарлі й помацав пульс. То була проста формальність.

5

Аззі зазвичай ішов геть раніше, ніж все завершувалося, але не цієї ночі. Він стояв на стьобаній ковдрі біля стегна Чарлі, дивився на двері. Ден повернувся, очікуючи побачити там Клодет або Дженні, але там нікого не було.

Утім, ні, було.

— Привіт.

Нічого.

— Ти та маленька дівчинка, що інколи пише на моїй чорній дошці?

Без відповіді. Але хтось там таки був, авжеж.

— Тебе звуть Абра?

Слабеньке, майже нечутне через вітер, долетіло бренькання піаніно. Ден було ледь не повірив, що це просто його уява (він не завжди умів розрізнити її і сяйво), аби не Аззі, чиї вуха лишалися нашорошеними, а очі не відривалися від дверного прорізу. Хтось був там, спостерігав.

— Ти Абра?

Прозвучало ще кілька нот, потім знову тиша. Тільки тепер тиша відсутності. Яким би не було її ім’я, вона зникла. Аззі потягнувся, зістрибнув з ліжка і пішов геть, не озирнувшись.

Ден посидів на місці трохи довше, слухаючи вітер. Потім опустив ліжко, натягнув простирадло на обличчя Чарлі й пішов назад до сестринського поста повідомити, що на цьому поверсі відбулася смерть.

6

Закінчивши зі своєю частиною паперової роботи, Ден пішов коридором до буфетного закутка. Були часи, коли він побіг би туди притьмом, вже зі стиснутими кулаками, але ті часи минулися. Зараз він ішов, роблячи повільні вдихи і видихи, щоб заспокоїти собі серце і розум. Була така приказка в АА: «Помислити перед тим, як пити», але, як казав йому під час їхніх щотижневих бесід тет-а-тет Кейсі К., це означає помислити перед тим, як робити будь-що.

«Ти не став тверезим, Денні, щоби бути дурним. Тримай це на умі, коли знову почнеш слухати отой сраний-драний-граний комітет всередині своєї голови».

Але ж ті кляті сліди від пальців.

Карлінг, похитуючись на своєму стільці, їв тепер «Дрібні монетки»[142]. «Популярну механіку» замінив якийсь фотожурнал з найсвіжішим телеідолом, «поганим хлопцем» з якогось серіалу на обкладинці.

— Містер Хейз відійшов, — промовив Ден м’яко.

— Жаль чути, — не відриваючи очей від журналу. — Але ж саме для цього вони тут, хіба не..

Ден ворухнув ступнею, підчепив нею одну з піднятих передніх ніжок стільця Карлінга і рвонув. Стілець відлетів геть, а Карлінг опинився на підлозі. Коробка «Дрібних монеток» вилетіла йому з рук. Він зирив вгору на Дена, не ймучи віри.

— Я привернув твою увагу?

— Ти, сучий си… — Карлінг почав було підводитися. Ден поставив ступню йому на груди і припечатав назад до стіни.

— Бачу, що так. Добре. Саме зараз тобі буде краще не підводитися. Просто сиди там і слухай сюди. — Ден нахилився вперед, вчепившись руками собі в коліна. Міцно, бо руки ті бажали зараз одного — бити. І бити. І бити. У скронях йому гуло. «Тихіше, — наказав він собі. — Не дозволь цьому взяти гору над собою».

Але ж як то було важко.

— Наступного разу, якщо я помічу сліди твої пальців на пацієнті, я їх сфотографую і піду до місіс Клаузен, і ти опинишся на вулиці, не має значення, які ти маєш десь там знайомства. А коли ти вже не матимеш стосунку до цього закладу, я тебе знайду і зіб’ю тебе геть на лайно.

Карлінг зіп’явся на ноги, спираючись при цьому спиною на стіну, не відриваючись очима від Дена. Він був вищим і важчим за Дена фунтів на сто, щонайменше. Він зібрав пальці в кулаки.

— Хотілося б побачити, чи ти зможеш. Як щодо зараз?

— Гаразд, але не тут, — проказав Ден. — Багато людей намагаються заснути, а далі по коридору лежить мертвий чоловік. З синцями від тебе на ньому.

— Я не робив нічого, тільки взявся за його пульс. Ти ж знаєш, як легко їм заробити собі синці, з лейкемією.

— Знаю, — погодився Ден, — але ти свідомо завдав йому болю. Не знаю чому, але ти зробив саме так.

Щось зблиснуло у мутних Карлінгових очах. Не сором; Ден не думав, що він спроможний на таке почуття. Просто дискомфорт від того, що його бачать наскрізь і страх бути викритим.

— Велика шишка. Доктор Сон. Гадаєш, твоє лайно не смердить?

— Гайда, Фреде, ходімо надвір. Мені просто не терпиться. — І це було правдою. Всередині Дена сидів другий Ден. Він більше не перебував так близько до поверхні, але все ще там існував, той самий ірраціональний сучий син, яким він завжди був. Боковим зором Ден бачив Клодет і Джен, які стояли трохи далі у коридорі, очі в них були розширені, руками вони вчепилися одна в одну.

Карлінг задумався. Авжеж, він був більшим, і так, досяжність у нього була вигіднішою. Але він також був не в найкращій формі — занадто багато масних бурітос[143], забагато пива, значно коротше дихання, ніж він мав колись, двадцяти-з-чимось-літнім — а ще було щось тривожне в обличчі цього худорлявого парубка. Він таке бачив і раніше, у ті часи, коли катався з «Подорожніми Святими». У деяких хлопців геть кепські гальма в головах. Вони легко запалюються, а щойно це сталося, такі хлопці горітимуть, поки не згорять до ноги. Він сприймав цього Торренса за дрібного м’якодухого сірячка, який не вимовить слова «лайно», навіть сам маючи його повен рот, але тепер побачив, що помилявся щодо нього. Його потаємна сутність була не Доктор Сон, а Доктор Сказ.

Ретельно це зваживши, Фред сказав:

— Я не витрачатиму свого часу.

Ден кивнув:

— Добре. Вберіг нас обох від обмороження. Тільки пам’ятай, що я тобі сказав. Якщо не бажаєш потрапити до шпиталю, відсьогодні тримай свої руки при собі.

— Хто це такий крутий, що тебе крутішим після себе