Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

навіть клієнтів, яких заманила «Літературна аптека» з берега. Італієць дякував їм, вираз його обличчя не змінювався. Мабуть, у хлопця в душі невгасне полум’я надії. Чи він і далі шукає просто за звичкою?

Звичка — нікчемна й підступна богиня. Вона нікому й нічому не дозволить зазіхнути на її панування. Вона придушує одне за одним усі бажання: подорожувати, знайти кращу роботу або нове кохання. Вона заважає нам жити так, як хочеться, бо не дає запитати самих себе, чи й досі подобається робити те, що робимо.

Кунео приєднався до месьє Одинака, котрий стояв за штурвалом.

— Агов, капітане. Я втратив своє кохання. А що з хлопцем? — запитав він. — Що він згубив?

Обидва чоловіки дивилися на Макса, який спирався на поручні й споглядав на воду, думками мандруючи десь дуже далеко.

Макс став мовчазним і перестав грати на піаніно.

Я спробую бути гарним другом, сказав він месьє Одинакові. Що означало це «спробую»?

— Він втратив свою музу, сеньйоре Сальваторе. Макс уклав із нею угоду й відмовився від нормального життя. Але муза покинула його. І тепер у нього немає життя — ні звичайного, ні артистичного. Тому він шукає її.

— Так, розумію. Може, він недостатньо любив свою музу? Тоді йому доведеться знову просити її руки.

Чи може письменник повторно одружитися зі своєю музою? Можливо, Максу, Кунео і йому потанцювати голяка навколо багаття з виноградних гілочок посеред квітчастої галявини, виспівуючи ритуальні пісні?

— А який вигляд мають музи? Вони — ніби кішечки? — запитав Кунео. — Вони не люблять людей, які випрошують їхню любов. Чи вони — мов собаки? А якщо він любитиметься з іншою дівчиною, то муза ревнуватиме?

Перш ніж месьє Одинак устиг відповісти, що музи схожі на коней, вони почули поклик Макса.

— Олень! Там. У воді!

Справді: перед ними, посеред каналу, зовсім виснажена борсалась у воді молода олениця. Вона зовсім запанікувала, помітивши, як іззаду на неї насувається баржа.

Вона знову й знову намагалася знайти опору на березі, але гладкі, вертикальні стіни рукотворного каналу не давали вирватися зі смертельних вод.

Макс, перехилившись через поручні, намагався врятувати виснаженого звіра за допомогою рятувального круга.

— Облиште, Массімо. Ви впадете…

— Ми мусимо допомогти їй! Вона сама не вилізе — вона тоне!

Макс зробив лассо зі швартової линви і кидав його в напрямку олениці. Але звірина лякалась і билася ще більше, зникала під водою й знову виринала.

Страдницькі очі олениці, повні жаху, сколихнули щось у душі месьє Одинака.

— Заспокойся, — благав він звірину безмовно. — Заспокойся, довірся нам, довірся нам… Довірся нам.

Він скинув газ двигуна Lulu і дав задній хід, але баржа ще метрів з десять рухалася вперед.

Олениця вже порівнялась із серединою човна.

Вона дедалі відчайдушніше боролася з кожним сплеском линви чи рятувального круга. Повернула до них свою маленьку витончену голівку з карими очима, повними жаху.

А потім закричала. Її крик нагадував хрипкий стогін і жалібний плач одночасно.

Кунео скинув черевики й сорочку, збираючись пірнути в канал.

Олениця кричала й кричала.

Месьє Одинак гарячково перебирав варіанти дій. Спробувати причалити? Може, з берега вони зможуть вхопити її й витягти з води.

Він направив човен до берега і почув, як борт черкнув об стінку каналу.

Олениця й далі пронизливо й розпачливо кричала. Її рухи слабшали, вона безсило чіплялася передніми ногами об стінку каналу і не знаходила опори.

Кунео стояв біля поручнів у спідній білизні. Він зрозумів, що не зможе допомогти маленькій олениці, якщо сам не спроможеться вилізти з каналу. А борт Lulu був занадто високий, щоб затягнути звіра, що пручається, на борт або вилізти з ним на руках по рятувальній драбині.

Коли вони нарешті причалили, Макс і Жан стрибнули на берег і помчали через зарості до олениці. А вона відштовхнулася від їхнього берега і спробувала дістатися до протилежної стінки каналу.

— Чому вона не дала нам допомогти їй? — прошепотів Макс. По його щоках текли сльози. — Пливи сюди! — хрипко гукав він. — Пливи сюди, бісова, дурна звірино!

Тепер вони могли тільки спостерігати.

Олениця стогнала і плакала, намагаючись вилізти на протилежний берег. Потім припинила навіть ці спроби. Вона знову зісковзнула у воду.

Чоловіки мовчки спостерігали, як звірина силкувалася хоча б тримати голову над водою. Раз у раз вона оглядалася на них і намагалась подалі від них відпливти. Її наляканий погляд, сповнений недовіри й презирства, прошив месьє Одинака до кісток.

Олениця востаннє крикнула, тужливо й розпачливо.

І потонула.

— О, Боже, будь ласка, — прошепотів Макс.

Вона з’явилася знову і тепер пливла на боку, голова звисала у воду, передні ноги сіпались. Світило сонце, носилась мошка, десь у лісі якась пташка виводила трелі. Тіло олениці безживно кружляло у воді.

По обличчю Макса струменіли сльози. Він опустивсь у воду й поплив до тіла.

Жан і Сальваторе дивилися, як Макс тяг за собою безвольне тіло, поки не доплив до їхнього берега. Він з несподіваною силою підняв тендітне, мокре тіло в повітря, щоб Жан міг ухопити його. Він ледве витяг його на берег.

Олениця пахла брудною водою і опалим листям. Крізь цей запах пробивалися пахощі чужого, древнього світу, далекого від міста. Її мокра шерсть була колюча. Месьє Одинак обережно поклав звіринку біля себе на нагріту сонцем землю, її маленьку голову — собі на коліна. Він сподівався, що якимось дивом олениця зараз стрепенеться, встане, хитаючись, на ноги і дремене в кущі.

Жан провів пальцями по грудях молодої звірини. Він погладив її спину, потім голову, ніби його доторк міг зняти чари. Він відчував залишки тепла в цьому сухорлявому тілі.

— Будь ласка, — тихо просив він. — Будь ласка.

Він усе гладив голову, що лежала на його колінах.

Карі очі олениці осклілим поглядом дивилися кудись повз нього.

Макс плив на спині, широко розкинувши руки.

На палубі Кунео сховав обличчя в долоні.

Чоловіки уникали дивитися один на одного.

27

Не мовивши й слова, вони попливли на південь через Бургундію бічним каналом Луари, через могутні зелені зарості дерев, що кронами зімкнулись над каналом, утворюючи своєрідне склепіння, мов у кафедральному соборі. Деякі виноградники були такі великі, що ряди винограду, здавалось, сягали обрію. Скрізь цвіли квіти; навіть шлюзи й мости були вкриті ними.

Троє чоловіків їли безмовно, мовчки продавали книги покупцям на березі й уникали один одного. Того вечора вони читали, кожен у своєму кутку човна. Спантеличені коти