Дарина Гнатко - Проклята краса

— Так.

— Я маю йти, — сказав він, не рухаючись з місця.

— Так, — знову відгукнулась вона, посміхаючись та відповідаючи на його черговий поцілунок.

— Все, я йду, допоки Петро не почав гудіти на весь двір, — нарешті рішуче промовив Дмитро, відпускаючи Ганнусю. — Але ввечері готуйся, я поведу тебе на перше справжнє побачення.

Ганнуся усміхнулась.

— Добре. До вечора.

— До вечора, — палко прошепотів Дмитро і, ніжно посміхнувшись, зник за дверима, а серце Ганнусі завмерло від солодкої туги.

Той день промайнув для неї як одна хвилина. Вона зустрічала лікаря, купувала для дядини ліки, а потім, наступивши на свою гордість, давала їй їсти, намагаючись не звертати уваги на застиглу маску її обличчя, тяжке мовчання, у якому так і проступало звинувачення на її адресу, та палаючі ненавистю очі.

— Ви б хоча щось з’їли, — нерішуче промовила вона, зазирнувши в кімнату до дядини через деякий час і побачивши повні тарілки.

Тітка Глашка кинула на неї важкий погляд.

— Йди геть зі своєю їжею, — крізь зуби, ледь чутно процідила вона, відвертаючись від Ганнусі до стіни та втомлено заплющуючи очі.

Більше Ганнуся до неї не заходила, а коли повернувся дядько Данило, то почала готуватися до побачення з Дмитром. Повагавшись та позітхавши над своїми більш ніж скромними сукнями, вона все-таки одягнула сукню Дарини, у якій була того вечора і яку досі не повернула. Не хотілось, звісно, її одягати, та іншої, гідної, у неї не було. Посміхнувшись, вона одягнула на шию подарунок Дмитра, котрий так пасував до її очей.

У двері наполегливо подзвонили.

— Я відчиню, — вигукнув дядько Данило, а Ганнуся застигла, відчуваючи, як солодко завмирає серце, та знаючи, що то він, Дмитро, прийшов, ще не побачивши його. Серцем відчувала.

У двері постукали.

— Ганю, можна?

— Так, дядьку.

Дядько Данило увійшов із здивованим, трішки розгубленим виразом лиця.

— Там до тебе прийшли, — сказав він, уважно роздивляючись її порожевіле лице. — Дмитро Михайлович. Скажи, Ганю, тепер ти щаслива?

Ганнуся несміливо посміхнулась.

— Щаслива, дядьку.

— Недаремно, значить, привіз тебе сюди Микита. Доля, вона он де тебе знайшла. Ну, я радий, Ганю, радий за тебе. Солодов гідна та порядна людина, тебе не скривдить, у нього така порода, що куди там нам. Ну, а Микита, певне, збожеволіє, коли дізнається, якого має отримати зятя.

Ганнуся трішки напружилась.

— Татко мусить мене зрозуміти, — сказала вона, намагаючись переконати радше себе, аніж дядька. Невже батько знову постане проти її вибору, не поблагословить її з Дмитром? А якщо так, то тепер вона не стане йому коритись, як покорилась у випадку з Гребенком.

Дмитро чекав на неї у вітальні, вдягнений у чорний костюм зі сліпуче-білою сорочкою. Він обернувся, коли вона увійшла, а потім посміхнувся.

— Ти готова?

— Так.

— Тоді прошу. — Засмагла міцна рука простягнулась до неї, і Ганнуся без вагання вклала у неї свою маленьку ручку.

Як дивно та незвично було їй іти містом поряд з Дмитром, тримаючи його за руку й відчуваючи, як серце завмирає від щастя.

Дмитро привів її у невеличкий ресторан на березі Дніпра, де були столики під білими з блакитним скатертинами, трішки тьмяно світились лампи на стінах та лунала тиха, приємна музика. Все нове, все незнайоме і таке цікаве для допитливого юного віку. Чи могла мріяти вона, проста сільська дівчина з бідної родини, що піде колись до справжнього ресторану та ще разом з таким чоловіком, як Дмитро.

Дмитро поглянув на неї запитливо.

— Що будеш замовляти?

Ганнуся трішки розгубилась.

— Я не знаю, — чесно відповіла вона.

— Тоді я замовлю за тебе.

— Добре.

Через декілька хвилин їм принесли чудове, ніжне запечене м’ясо з червоною, дивною на смак підливкою та округлими, посипаними кропом, овалками картопляників, шматочки судака в молочній заливці та шоколадні тістечка. Усе було таким смачним, що Ганнуся, весь день майже нічого не ївши, незчулась, коли проковтнула всю оцю смакоту і задоволено зітхнула.

— Сподобалось? — усміхнувся Дмитро.

Ганнуся усміхнулась у відповідь.

— Ти не уявляєш, наскільки. Треба буде собі так навчитись, запитати в того дядечка, що він м’ясо робив, що воно в нього таке рожеве вийшло.

Дмитро засміявся.

— Аню, люба, він нічого не знає. Він просто офіціант, а готує кухар. Та навряд чи він поділиться з тобою таємницею.

Ганнуся нахмурилась.

— Він що, такий жадібний?

Знову засміявшись, Дмитро взяв її за руку. А далі вечір потік у веселих розмовах, і Ганнуся, наче повернувшись у минуле, знов була тим безтурботним дівчам, як колись, знову весело та голосно сміялась, і сміх її сріблястим дзвоником лунав у залі, зливаючись з тихою музикою. Так гарно вона не почувала себе вже давно, забувши про все на світі, окрім Дмитра, який сидів навпроти неї, ніжно всміхаючись та час від часу цілуючи її трішки тремтячі пальці, поглядаючи так, що серце в неї завмирало.

— Аню, — прошепотів Дмитро, доторкаючись теплими вустами до її руки, — я собі оце думаю, яким би виявилось моє життя, якби я не зустрів тебе.

Ганнуся посміхнулась йому щасливою ніжною усмішкою і теж подумала, а яким би було її власне життя, якби не ця зустріч.

Вони ще посиділи трішки в ресторані, а потім пішли нічними, незнайомими для неї вулицями. Дмитро весь час тримав її в обіймах, час від часу зупиняючись, аби заволодіти її вустами.

Тільки під кінець побачення, коли Дмитро довів її, сонну та щасливу, до дверей дядькової квартири, вона наважилась запитати:

— Дмитре, а як там Федір Юрченко?

Дмитро зітхнув.

— Я пообіцяв тобі, що зроблю усе, аби допомогти йому, і можеш бути певна, я свого слова дотримаю.

Ганнуся доторкнулась до його руки.

— Дякую, — прошепотіла вона й тихо просковзнула до квартири, дякуючи дядькові, що не замкнув дверей. Таня Юрченко щось не квапилась приходити, і це чомусь хвилювало саму Ганнусю.

А на другий день з’явилась Галина.

Ганнуся провела до дверей лікаря, який приходив до тітки знову й був дуже занепокоєний її погіршеним станом, коли погляд її сковзнув на низ, на східці, наштовхнувшись на худу, застиглу постать з неохайним вузликом брудного волосся.

Галина!

Але як вона тут опинилась?

Лікар пішов, а Ганнуся застигла біля порогу, вдивляючись у нерухому, якусь зловісну постать Галини, що мовчки стояла, притулившись плечем до стіни та вп’явшись у дівчину чорними, палаючими ненавистю очима, від одного погляду яких аж мороз шкірою ходив. Одна тільки її поява засмутила Ганнусю, ще таку щасливу хвилину тому — мов хмара чорна наповзла несподівано на яскраве, ясне сонце. Чомусь згадалися день її від’їзду з Пирогів і прокльони, що лунали навздогін із тонких губ