Таня Малярчук - Забуття

для них щасливим. Уже за кілька місяців усі вони — разом із дідовим старшим братом — загинуть під Бродами.

А з приходом радянської влади Бомчику якраз виповнилося вісімнадцять. На комісії, яка мала визначити його фізичну підготовку і направити до війська, він склеїв дурня — трусив перед носом у лікарів рукою, примовляючи: «Рука! Видите руку?! Рука! Ади рука!». Обман вдався, і дурнуватого до війська не взяли, але відправили на шість років у Челябінськ працювати на ливарному заводі. Тут Бомчик переплавляв на зброю звезені з усього Союзу церковні дзвони. Його побратими натомість повтікали в українські повстанці і тинялися по навколишніх лісах, аж доки останню групу не викрили і не перестріляли. В селі заснували колгосп, повідбирали в людей землі й худобу, примусили задурно працювати і здавати державі з власного господарства м’ясо, яйця і молоко. Життя надовго заспокоїлося.

— У Челябінську, — розповідав Бомчик колгоспним фірманам, — я три рази денно купавсі в діжці із золотом.

— А тут три рази денно в діжці з гноєм! — сміялися фірмани, і Бомчик також сміявся. Він вичищав колгоспні стайні, перш ніж і собі доробитися до фірмана.

Живучи в нього, я найбільше любила прокидатися — те, до чого з віком охота, навпаки, пропадає. Мене будили найрізноманітніші звуки, які завжди символізували буйство світу живого. Ще не розплющивши очі, я вирізняла дзижчання мух під люстрою: вони чомусь завжди, ніби загіпнотизовані, кружляли колами навколо люстри, і раз на рік — до Великодня — мама витрушувала з плафонів-тюльпанів цілі жмені засохлих мушиних тілець. Оси і бджоли, випадково залетівши до кімнати, гуділи зовсім інакше, погрозливо, сон під таке гудіння ставав неспокійним. Кури в очікуванні знесеного яйця всідалися на бетоні просто під вікном і ліниво попіювали, поки та одна, котра щойно знеслася, кудкудакала, як навіжена. Джмелі безтурботно вовтузилися в хащах винограду під сусідським парканом, горлиці несамовито кували з вершечків електричних стовпів і всі називали їх зозулями. Ще я чула, як дерев’яна корба порипувала, й алюмінієве відро дзвінко вдарялося об прохолодне плесо, коли Бомчик набирав з криниці воду. Поривчастий вітер з простогону вдарявся об стареньку, так-сяк збиту з дощок і позеленілу від старості хвіртку, якою йшлося на город і в туалет. Коли ж приїжджали батьки, я прокидалася від дзеленчання посуду в літній кухні і постукування п’ятилітрових бутлів, які мама вже вимила содою з кропивою, заклала хроном, часником, кропом, листям смородини й вишні і збиралася напихати огірками, щоб наквасити. Огірки якраз відмокали у великій балії, щоб вийшла гіркота. Батько тим часом уже пройшовся босий по ранковій росі і займався на подвір’ї тайдзіцюань або ж крутив у руках величезну «бойову» палицю, постукуючи нею мені у вікно, щоб «дочка майстра кунґ-фу» нарешті вставала.

— Весь день проспиш, — вигукував він при цьому, а Бомчик, попоївши печених коржиків на кислому молоці, сидів під горіхом, курив і підсміювався:

— Йой, не вимахуй тою палицею, бо мені в голові сі круте! Огій!

Батько мав нездоланну потребу вміти себе захистити. Бомчик такої потреби не мав, хоча саме йому випадала нагода взятися за зброю. Проте свій справжній бій він програв, навіть його не розпочавши.

Коли Бомчик повернувся з Челябінська, в Ліску, де ми пізніше пасли корови, в імпровізованій криївці ще ховалися кілька його побратимів-повстанців. Одночасно засновувався колгосп: у людей забирали землі й худобу, навіть дерев’яні стодоли (мене завжди цікавило, як можна забрати в людини стодолу і перетягнути з одного місця в інше неушкодженою, адже це не сірникова коробка? Через багато років люди ходили колгоспними маєтками і показували пальцем: «Це була моя стодола». — «А це моя»). Багатших вивозили вагонами в Сибір, інші просто зникали, і ніхто не питався, що з ними сталося.

Бомчик покірно віддав усе, що з нього вимагали, вдень вичищав колгоспні стайні, а вечорами і на вихідних будував навпроти старої батьківської хати власний дім для майбутньої родини.

Однієї ночі побратими прийшли просити їсти і щось убратися. Вони ледь чутно шепотіли йому знадвору, щоб приєднувався до них, що визвольна справа ще не вмерла, але Бомчик спав дуже міцно — накрився з головою курячою периною — і нічого не чув. Мені він пізніше казав:

— Горобці прилітали деколи під стрихов цвірінькати, але хто того співу дослухавсі, був нежилец.

Більше побратими не приходили. Бомчик до кінця був переконаний, що вчинив правильно. Між рабським існуванням і героїчною смертю він обрав перше, і тільки завдяки цьому вибору стала можливою я.

Сховок повстанців енкаведисти викрили на Зелені свята. Після короткої перестрілки, яку чули всі в селі, закривавлені тіла поскладали на возі біля молочарні і тримали на видноті два тижні — іншим на науку. Місцеві жінки, несучи перед світанком до молочарні ще тепле, щойно надоєне молоко, низько опускали голови і, затамувавши подих, швидко пробігали повз. Серед тих жінок була й майбутня Бомчикова дружина. Якби вона мала більше сміливості, якби зізналася, що на возі лежить її дядько, якби підійшла витерти йому кров з чола і заплющити очі — мене б не було.

Я — нащадок покори і страху смерті.

І на мене лягла ціна, яку було заплачено, щоб вижити. Набігли чималі відсотки за простроченими квитанціями. Я мусила потроху починати віддавати борги.

Їсти хотілося страшенно. Я вирахувала відстань до найближчого продуктового магазину — 500 метрів. Її можна було б подолати за лічені хвилини. Треба було вийти з квартири і з будинку, пройти під будинком по тротуару, тоді перетнути невелику дорогу і скверик з плодовими деревами (хто і навіщо садить у місті яблуньки і вишні?), а там уже й супермаркет: пірнути у прохолоду штучних іспанських томатів і заморожених курячих стегенець, купити хліба і вівсяного печива, купити макаронів і всього-всього і тією ж дорогою повернутися додому.

— Давай, ти зможеш, — казала я собі.

Вдяглася і вибігла з квартири. Потім з будинку. Навіть зробила кілька сміливих кроків по тротуару, аж доки серце не почало вистрибувати з «гнізда» і в голові не запаморочилося. Під ногами забовталося голубе небо. Я притулилася спиною до бетонної стіни і присіла на тротуар. Прикрила руками лице, щоб не бачити, як перехожі витріщаються в мій бік. Вдих-видих. Я голосно засміялася. Що я відчувала — це були сором і безсилля. Те, що ховалося й за Бомчиковим сміхом. Від чого втікав мій батько, роками практикуючи кунґ-фу. Бій було програно в момент прийняття рішення у нього не вступати. Тому це навіть не поразка, це щось принизливіше за неї. Це безчестя.

Я вставала, проходила