Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

та походження жертви задовго до того, як про це пронюхали би журналісти, оскільки історія Невідомого хлопчика привернула увагу всієї нації. Протягом останніх чотирьох місяців про справу трохи призабули, але після страти Галласа інтерес спалахне з новою силою.

— Я би порадив вам поміркувати над моїми словами, — продовжив Галлас, — але не варто, чи не так? Ви вже про це думаєте. Можливо, ночами ще не крутитесь у ліжку, але так, ви вже точно міркуєте над цим.

Бредлі нічого не відповів. Тоді Галлас усміхнувся — цього разу широко та щиро:

— Я знаю, ви не повірили жодному моєму слову, інакше й бути не могло. Але хоч на хвилину увімкніть свою фантазію й поміркуйте. Білий хлопчик — якщо такі зникають, то їх шукають особливо наполегливо, бо ми живемо в суспільстві, де життя білого хлопчика досі цінується вище, ніж життя дитини іншої раси. Ще в молодших класах у малечі знімають відбитки пальців, щоби мати змогу ідентифікувати їх на випадок викрадення чи вбивства. Якщо я не помиляюся, то в нашому штаті вже ухвалили цей закон?

— Не помиляєшся, — неохоче буркнув Бредлі. — Але не варто на це покладатися, Джордже. Може, його дані просто загубилися, та й по всьому. Таке буває. У системі трапляються збої.

Усмішка Галласа перетворилася на широченний вишкір:

— Головне — вірити в це, містере Бредлі. Головне — вірити.

Він повернувся й помахав Макґреґору, який заховав навушники й підвівся зі стільця.

— Закінчили?

— Так, — підтвердив Галлас. Поки Макґреґор відмикав замок на ланцюзі, він знову поглянув на адвоката. Його вишкір, який Бредлі бачив на його обличчі вперше й востаннє, зник, наче його ніколи не було.

— Ви прийдете? Коли настане час?

— Я прийду, — пообіцяв Бредлі.

8

І він прийшов за шість днів, коли об 11:52 в кімнаті для спостерігачів піднялися штори, а за ними з’явилася камера для страт з білими кахлями й Y-подібним столом. Два інші допущені відвідувачі також були присутні. Перший — отець Патрик із храму Святого Андрія. Бредлі сидів біля нього на останньому ряду. Окружний прокурор примостився перед самим вікном, склавши руки на грудях і не зводячи очей із камери по інший бік скла.

Команда катів (Бредлі сам вигадав цей гротескний вираз) уже була на місці. Вона складалася з шести осіб: директор тюрми Тумі, Макґреґор і двоє інших наглядачів, а також парочка медичних працівників у білих халатах. Головний учасник вистави лежав на столі, його випростані руки були перев’язані еластичними ременями, але щойно піднялися штори, увагу Бредлі одразу привернув директор, який мав недоречно вишуканий вигляд у синій сорочці з відкритим коміром, яка краще би пасувала до партії в гольф.

Талію Джорджа Галласа оперезував пасок, а через плече були перекинуті ще три ремені. Складалося враження, що його збиралися запустити в космос, а не вколоти летальну ін’єкцію. На його прохання священика не запросили, але коли Джордж побачив Бредлі й отця Патрика, то підняв руку на знак привітання, наскільки це дозволили паски на його зап’ястку.

Патрик помахав у відповідь, а потім обернувся до Бредлі. Його обличчя було біле як крейда.

— Ви колись відвідували такі заходи?

Бредлі похитав головою. У роті пересохло, і він боявся, що голос може зірватися.

— Я теж. Гадаю, я переживу. А він… — отець Патрик прочистив горло. — Він гарно ставився до хлопців. Вони його любили. Повірити не можу, що… навіть зараз не можу повірити…

Бредлі також не міг. Але вірив. Бо мусив.

Окружний прокурор озирнувся й спохмура подивився на них, наче Мойсей на грішників.

— Стуліть свої роти, панове.

Галлас оглянув кімнату, в якій він мав провести свої останні хвилини. Він виглядав спантеличеним, наче не розумів, хто він і що з ним відбувається. Макґреґор поклав долоню йому на груди, немов намагався заспокоїти Джорджа. Було 11:58.

Один із білих халатів (парентеральний спеціаліст, як припустив Бредлі) перев’язав руку Галласа довгою гумовою стрічкою, а потім увів голку й закріпив її пластиром. Голка приєднувалася до трубки для ін’єкцій. Трубка тягнулася до панелі на стіні, де над трьома важелями горіли три червоні лампочки. Другий білий халат підійшов до панелі й склав руки на животі. Тепер єдиним рухомим тілом у кімнаті смерті був Джордж Галлас, який швидко кліпав очима.

— Вони вже почали? — прошепотів отець Патрик. — Нічого не розумію.

— Я теж, — зашепотів у відповідь Бредлі. — Може, але…

Пролунало гучне клацання, і вони підстрибнули від несподіванки (представник прокуратури сидів непорушно, немов скеля). Заговорив директор:

— Ви там мене нормально чуєте?

Прокурор підняв великі пальці й знову склав руки на грудях.

Директор звернувся до Галласа:

— Джордже Пітере Галлас, суд присяжних, який складається з ваших співвітчизників, засудив вас до смертної кари, і це рішення було затверджено вищим судом штату та Верховним Судом Сполучених Штатів Америки.

«Ніби комусь до цього є діло», — подумав Бредлі.

— Ви маєте право на останнє слово. Чи хочете щось сказати?

Галлас спочатку похитав головою, але потім передумав. Він зазирнув крізь скло в кімнату спостерігачів.

— Вітаю вас, містере Бредлі. Дякую, що прийшли. Слухайте, я би на вашому місці почав пильнувати. Пам’ятайте, воно приходить у подобі дитини.

— Ви закінчили? — замалим не радісно поцікавився директор.

Галлас кинув на нього погляд:

— Мабуть, треба зауважити ще дещо. Де ви, в біса, дістали цю сорочку?

Директор Тумі кліпнув, наче хтось вилив йому в обличчя склянку холодної води, а потім поглянув на лікаря:

— Усе готово?

Білий халат біля панелі кивнув. Директор видав чергову порцію законодавчої нісенітниці, звірився з годинником і насупився. 12:01 — вони вже запізнювалися на одну хвилину. Він подав знак білому халату, наче режисер, що підказував слова актору. Лікар перекинув важелі, і три червоні лампочки засвітилися зеленим.

Інтерком досі працював, і Бредлі почув, як Галлас перефразував питання отця Патрика:

— Уже почалося?

Ніхто йому не відповів. Це вже не мало ніякого значення. Із рота Джорджа вихопилося хрипке сопіння. Промайнула хвилина. Ще один звук, схожий на хропіння. Ще дві хвилини. Потім чотири. Бредлі озирнувся. Отець Патрик пішов.

9

Коли Бредлі вийшов із Голкової садиби, віяв холодний вітер із прерій. Він застебнув піджак і почав глибоко дихати, намагаючись увібрати якомога більше повітря в легені, якомога швидше. Справа була не тільки в