Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

страті. Окрім дивної синьої сорочки директора Тумі, процедура здалася прозаїчною, наче щеплення від лишаю чи правця. Ось що було справжнім жахіттям.

Краєчком ока він помітив якийсь рух у Курячому загоні, де зазвичай гуляли засуджені до смертної кари в’язні. Тільки сьогодні там нікого не мало бути. Того дня, коли відбувалася страта, прогулянки скасовувалися. Так йому сказав Макґреґор. І певна річ, коли Бредлі повернув голову, Курячий загін виявився порожнім.

«Воно приходить у подобі дитини», — згадав Бредлі, а потім засміявся. Змусив себе засміятися. Його уява викидає коники, не більше. Він спробував себе в цьому переконати й здригнувся.

Отець Патрик уже поїхав на своєму старому «Вольво». На невеличкому паркувальному майданчику біля Голкової садиби не було жодної машини, окрім автомобіля Бредлі. Адвокат зробив до неї кілька кроків і раптом хутко озирнувся на Курячий загін. Його довгий плащ тріпотів навколо колін. Нікого. Звісно, що ні, Господи Ісусе. Джордж Галлас був божевільним, і навіть якщо той поганий хлопчик існував насправді, то він був уже мертвий. Шість пострілів із пістолета сорок п’ятого калібру кого завгодно відправлять на той світ.

Бредлі знову вирушив у напрямку своєї машини і, коли дістався капота, знову зупинився. Він переднього бампера до задньої фари «Форда» простягалася довга нерівна подряпина. Хтось пошкрябав ключем його машину. У тюрмі максимального рівня захисту, де треба пройти три пропускні пункти й стільки ж перевірок, аби потрапити всередину, хтось подряпав його машину.

Спочатку Бредлі вирішив, що це зробив окружний прокурор, який сидів, склавши руки на грудях із виглядом канонічного праведника. Але це було не логічно. Прокурор отримав те, по що прийшов, — зрештою, він став свідком смерті Джорджа Галласа.

Бредлі відчинив двері, які навіть не потурбувався замкнути (бо він же був у тюрмі ), і закляк іще на кілька хвилин. Потім, наче підкоряючись якійсь зовнішній силі, він повільно підняв руку і затулив нею рота. На водійському сидінні лежала шапочка з пропелером. Одна пластикова лопать була зламана.

Нарешті він спромігся нахилитися й підібрати її, затиснувши тканину двома пальцями, як це колись зробив Галлас. Бредлі зазирнув під шапочку. Усередині виявилася записка, нашкрябана кривими, нерівними, похиленими літерами. Її вочевидь писала дитина.

«ЗАЛИШ СОБІ, У МЕНЕ Є ЩЕ ОДНА»

І тут Бредлі почув високий та дзвінкий дитячий сміх. Він кинув погляд у Курячий загін, але там так само нікого не було.

Потім він перевернув записку й прочитав іще одну коротеньку фразу:

«ДО СКОРОЇ ЗУСТРІЧІ»

Присвячується Рассові Дорру [102]

Смерть

У «Волоссі Гарольда Ру», певно, найкращому романі про письменство з усіх опублікованих, Томас Вільямс пропонує нам приголомшливу метафору — можливо, навіть параболу — того, як народжується історія. Він витворює у своїй уяві темну рівнину, вглибині якої горить маленький вогник. Один за одним із темряви виходять люди, щоб зігрітися біля нього. Кожен приносить трохи палива, і врешті-решт маленький вогник обертається багаттям, навколо якого постають персонажі, м’яке світло осяює їхні обличчя, і кожне з них по-своєму прекрасне.

Однієї ночі, лежачи в ліжку на півдорозі до сну, я побачив дуже маленький вогник — по суті, гасову лампу — і чоловіка, що намагався читати газету при світлі цієї лампи. Інші чоловіки прийшли зі своїми лампами, відкидаючи чорні тіні на похмурий пейзаж, який виявився Територією Дакота.

До мене часто приходять подібні видіння, хоч мені й незручно визнавати це. Зазвичай я не розповідаю історій, які вони в собі несуть; часом полум’я гасне. Проте саме цю потрібно було розповісти, бо я знав напевне, якою мовою хотів би написати її: сухою та лаконічною, такою несхожою на мій звичний стиль. Я не мав жодного уявлення про те, куди веде ця історія, але був абсолютно певен, що мова сама доведе мене до кінця. Так воно і сталося.

У Джима Трусдейла була хижка на західному боці закинутого ранчо його батька, і він був саме там, коли його знайшли шериф Барклі та півдюжини добровольців із міста. Одягнений у брудну куртку, він сидів у кріслі біля холодної грубки та читав при світлі ліхтаря старий номер «Піонера з чорних пагорбів»[103]. Чи, принаймні, проглядав.

Шериф Барклі стояв у дверному прорізі, майже повністю затуляючи його собою. У руках він тримав ліхтар.

— Ану виходь, Джиме! Виходь із піднятими руками. Я поки не дістаю револьвер, і, повір, мені не хочеться цього робити.

Трусдейл вийшов. Він усе ще тримав в одній із піднятих рук газету. Стояв там і дивився на шерифа своїми вицвілими сірими очима. А шериф дивився на нього. Решта присутніх також витріщалися на чоловіка; четверо з них сиділи на конях, інші двоє — мостилися на старій підводі з жовтим написом на боці: «ПОХОРОННЕ БЮРО ГАЙНСА».

— Як бачу, ти навіть не питаєш, чому ми тут, — сказав шериф Барклі.

— І чому ви тут, шерифе?

— Де твій капелюх, Джиме?

Не випускаючи газети з рук, Трусдейл поклав долоню на голову, шукаючи свій блідо-коричневий капелюх, якого зараз там не було.

— Він у твоїй хижі, так? — спитав шериф. Здійнявся холодний вітер, пошарпав кінські гриви, придавив траву — і побіг по ній на південь дрібними хвильками.

— Ні, — каже Трусдейл, — гадаю, що не там.

— Тоді де?

— Я його, напевно, загубив.

— Ти маєш залізти у фургон, — наказав шериф.

— Я не хочу їхати в труповозці, — заперечив Трусдейл, — погана прикмета.

— Тобі все одно не пощастило, — буркнув один із чоловіків. — Ти влип по самі вуха. Ану лізь.

Трусдейл підійшов ззаду до фургона та видряпався на нього. Знову налетів вітер, сильніший, і чоловік підняв комір куртки.

Ті двоє, що сиділи на підводі, зіскочили з неї й стали по боках. Один із них витяг револьвер. Трусдейл знав їх в обличчя, але не по іменах. Вони були з міста. Шериф та інші четверо чоловіків пішли в його хижку. Серед них був і Гайнс, гробар. Певний час вони порядкували