Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

— Страчено? Ким?

Марійка запнулась, ніби завагалася — казати чи ні? Її засмагле кругле обличчя посмутніло, а очі заблищали вологою. У дівчини міцні натруджені руки, широкі, як у чоловіка, але по–жіночому округлені плечі. Невисока, повна, туга, як молодий огірок, вона була міцна і по–своєму гарна. Всі, хто знав Марійку, навіть дідусь, звали її дундою, тобто товстункою. Вона не ображалась і радо відгукувалась на прізвисько.

— Колись у нашому селі переховувались гайдуки, повстанці, — сказала Марійка тихо. — Яничари дізналися про те, наскочили — спалили всі колиби, а людей перебили. Тоді загинули й мої батьки… Дідусеві пощастило вихопити мене з пожарища і втекти в гори. Назад він не повернувся. Збудував тут собі хатину, і ми стали з ним жити над морем. Дідусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кіз, у лісі збираю гриби, горіхи, груші, аличу…

— А гайдуки, про яких ти мені розповідала… вони ще й досі у вас є? — Златка понизила голос.

— А чого це тебе цікавить?

— Страшно стало… Ще сюди прийдуть…

— Дурненька… — Марійка засміялась. — Гайдуки добрі, хороших людей не займають… Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по–нашому балакаєш. Ніби справжня болгарка.

— У мене няня була болгарка.

— От воно що…

Хоч слова у Марійки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з місця.

— Ой леле! Я й забула, що в мене чорба[64] вариться!

2

Утікачі сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на камені ятаган — поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле обличчя.

— Поголи, пане добродзею, — сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. — Тільки вусів не чіпай. Вуса — то найперша ознака шляхетності… Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!

— Ну, і де ж ті маєтки? — спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шкребучи тугу щоку шляхтича.

Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.

— Е–е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. — Він підняв угору палець. — Воля — то найліпший маєток, прошу пана!

— Але ж пан усе–таки одружився, наскільки я пам’ятаю з розмов?

— То був чорт у подобі янгола! Але дай–но мені добратися додому!.. — почервонів Спихальський.

Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно–голубими очима і як налилося кров’ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.

— Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.

— Дуже просто! З Туреччини втекли, а з Болгарії — і поготів!

— Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. — І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.

Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.

— Що ж, тоді й ми зостаємося, — сказав він. — Виручимо того невільника і разом повернемось на батьківщину.

З колиби вийшов старий. З–за його спини визирала Марійка, підозріло поглядаючи на чужинців.

— Будь обережний, дідусю, — шептала. — Я чомусь думаю, що це небезпечні люди… З часу на час має прибути Драган, може, розмову відкласти до його приходу?

— Гаразд. Готуй на стіл. А я вже сам знаю, що мені робити.

Марійка зникла в сінях, а старий поволі наблизився до гостей.

— Прошу, другарі, до господи старого Момчила. Марійка наварила чорби, а до неї є хліб і бринза. Та й ракії знайдеться сулія.

— Спасибі, бай[65] Момчиле, ми з великим задоволенням скористаємося з вашої гостинності, — відповів Арсен. — Бо, правду кажучи, добре–таки охляли за ці дні…

— А звідки путь держите, другарі? І хто ви?

Арсен чекав такого запитання. І хоча дід Момчил здавався йому чесною людиною, відповів так, як домовились:

— З Трапезонта пливли до Варни. Зі своїм хазяїном, купцем. Ми козаки… А віри християнської…

— Руснаки, виходить! — зрадів старий. — То добре! А чого ж панькаєтесь із господарем? Можна подумати, що він ваш вуйко чи брат… За ноги б — та в море, невіру! А самі — гайда додому!

Втікачі полегшено зітхнули. Виходить, потрапили до друзів? Чи, може, хитрий дід випитує їх? Здається, ні.

— Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле, — відповів Арсен. — Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час… А господар наш, Якуб, добра людина, дарма що турок… І Адіке, його донька, теж мила дівчина. Ми не можемо заподіяти їм зла. А як хто нападе — захищатимемо. Чи не так, друзі?

— Авжеж! — вигукнув Спихальський. — За пана Якуба живіт покладемо!

— Гм, схоже, що цей турок вам ніби й справді родич, — засумнівався Момчил. — Ну, та Бог з ним… Ходімо обідати!

Арсен помітив, що Момчил якось підозріло глянув на них, але не надав тому значення. Хотілося швидше поїсти і заснути. Кілька безсонних ночей на морі виснажили їх украй.

Обід був смачний. Духмяна чорба з рибою всім припала до смаку. Пан Спихальський, випивши кухоль ракії, забув про шляхетські звичаї і голосно сьорбав наваристу юшку, як звичайний хлоп. Арсенові виноградна ракія здалась не такою міцною, як запорозька горілка, але він не хотів ображати гостинного хазяїна і на всі заставки розхвалював і ракію, і чорбу, і солонувату бринзу.

Після обіду всіх потягло на сон. Златку Марійка повела в комірчину, а чоловікам послала на горищі. Там лежало лісове сіно, і натомлені втікачі миттю поснули.

Коли Арсен прокинувся, стояла вже ніч. На горищі було темно. І Яцько, і Спихальський міцно спали.

Арсен повернувся на другий бік, підклав під голову кулак і знову заплющив очі. Та на цей раз заснути не пощастило. З сіней долетів приглушений шепіт. Говорив Момчил:

— Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гості не злізли бува. Хай рухтять собі до ранку!

Арсен затамував дихання. В чім справа? Що там скоїлося внизу? Чому Момчил боїться їх?

Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сінях знову заговорили, але