Степан Далавурак - Чарівне горнятко

— На Діамантовий острів.

— Чого?

— Набрати повну торбу діамантів.

— Для кого?

— Для цісаря. Інакше не хоче за мене видати царівну.

— Ади, який ваш цісар! Ми тебе поведемо на Діамантовий острів, та мусиш відслужити в моїм царстві вірою і правдою, — спитав гуцул.

— Три місяці.

— Мені не є тяжко, бо в нашому цісарстві все життя треба служити вірою і правдою. Скажи, що маю робити?

— Будеш вчити малих цуценят злоститися і гавкати на своїх і на чужих.

— А ти хто будеш?

— Псячий цісар.

— Ну, що ж, гуцули навчені псячим цісарям служити.

Гуцулові дали цілу зграю цуценят — білих і чорних, малих і великих, кудлатих і прилизаних. Він погнав усіх на зицирпляц і почав зицирувати так, як його навчили у цісарському війську.

Минули три місяці, і цуцики стали такими злими псами, що вже не впізнавали, де свої, а де чужі. Будь-яку горлянку могли перегризти і будь-яку литку могли раз-два роздерти.

Гуцул сказав цісареві:

— Три місяці минуло. Мушу йти на Діамантовий острів. Де він є?

Псячий цісар помахав хвостом і відповів:

— Ген-ген, аж на морі… Тебе перевезе старий перевізник на срібному човні. Але що б з тобою не було, не хапайся його рук, бо тоді сам станеш на все життя перевізником.

Жовнір віддав честь і пішов до моря. Там його чекав старий перевізник у срібнім човні. Гуцул сів і сказав:

— Гайда, чоловіче, бо часу нема! Від жури у царівни можуть зморшки на лиці зробитися.

Перевізник веслував весь день. Під вечір вони стали коло берега Діамантового острова.

Гуцул вибіг на берег. Не потребував далеко йти, бо блискучі, як сонце, діаманти валялися, як дурне каміння. Назбирав повну торбу, наклав у пазуху й кишені. Знову сів у човен.

— Готово! Вперед! — скомандував, як на зицирпляці.

Як тільки перевізник відштовхнувся від острова, все небо затяглося чорними, як сажа, хмарами. Скажений вітер прилетів, як змій, і таку шурю-бурю розв'язав, що море зіллялося з хмарами. Гуцулом кидало, але він не хапався за руку перевізника.

З гіркою бідою допливли до псячого цісарства.

Гуцул вискочив з клятого човна і ліг на пісок. Почав рахувати свої діаманти. У торбі залишилося два-три, а з кишень і а пазухи повилітали всі у море.

— Інакше й не може бути, — потішив себе. — Я ж увесь час плив догори ногами.

Взяв рештки діамантів і пішов до свого цісаря.

Став перед престолом і сказав:

— Я, світлий цісарю, приніс то, за чим ти мене посилав на Діамантовий острів, — і простягнув торбу.

Цісар скривився:

— Е-е-е, так мало! Чому не набрав більше?

— Я, світлий цісарю, наповнив цілу торбу, навіть напхав пазуху й кишені, але на морі звіялася така шуря-буря, що все повитрясала. Добре, що втримав душу.

— Дурний тебе, гуцуле, піп хрестив! Треба було добре зав'язати торбу, а пазуху й кишені зашити.

— Про це-м не подумав.

— Як не подумав, то не думай тепер про царівну. Поїду сам, бо я хочу бути найбагатшим цісарем на світі. Як привезу мішок діамантів, тоді зроблю весілля.

— Я маю час чекати. їдь, вельможний цісарю, там позицируєш зграю цуциків і, може, привезеш мішок діамантів.

Цісар його не слухав. Узяв великий міх і подався в псяче цісарство.

Псячий цісар прийняв його ліпше, ніж гуцула. Не послав на зицирпляц муштрувати цуциків, а тримав його у найбільшій буді, встеленій діамантами. Там наш цісар вчив псячого цісаря говорити по-німецьки, вклонятися дамам, ручки їм цілувати. Нарешті псячий цісар йому мовив:

— Підеш, приятелю, на море. Там буде тебе чекати золотий човен, а в човні — перевізник. Дивись, аби-сь не мацнув руку перевізника, бо сам станеш на все життя перевізником.

— Дякую, щирий приятелю, зроблю так, як має бути.

Цісар сів у золотий човен і приплив підвечір до Діамантового острова. Вийшов на берег і роззявив рота: на кожному кроці валялося каміння, що світилося, як сонце. То були діаманти. Цісар кинувся до них і почав складати у мішок. Так увихався, аж упрів. Нічого не чув — і не бачив — весь був, як у гарячці. Наповнив мішок, зав'язав мотузком і ледве заволочив до човна. Відтак набрав каміння у пазуху й кишені, позашивав їх. Сів у човен і сказав:

— Можна рушати.

Як лише перевізник відійшов від берега, зібрались чорні, як сажа, хмари. Налетів скажений вітер і підняв шурю-бурю. Цісаря кидало з одного кінця в другий. Він набив собі на чолі гулі такі, як кулаки. А буря злютувалася ще більше. Мішок з діамантами скотився у море, а цісар полетів догори ногами.

— Тримайтесь добре, ваша величність, бо зараз будете там, де раки зимують. Величезна хвиля наступає…— І перевізник простягнув йому руку.

Цісар забув про все на світі і схопив її, як обценьками.

— Ой-йой, рятуй, добрий чоловіче, дам тобі півцарства!

Перевізник на те засміявся.

— Ви мені дали більше. Все життя чекав-им такого дурня, як ви. І дочекався. Бачите, аж посивів на цім клятім човні. Тепер веслуйте на здоров'я ви.

Раптом буря вщухла. Вони допливли до псячого царства.

Цісар не міг покинути човен, бо його ніби прив'язала там якась страшна сила і не пускала ні на крок.

Минуло кілька місяців. Минув цілий рік. Цісаря чекали, але не дочекалися.

— Завтра підемо до шлюбу, — сказала царівна своєму легіневі.

— Гай, най буде! — погодився той.

На другий день вони взяли шлюб. Гуцула проголосили цісарем. В палаці всі гуцули так виспівували, вигойкували та витанцьовували, що аж віхті з постолів летіли. І я там порвав аж п'ять пар постолів. Хотів порвати й шосту пару, але мене вигнали за двері, бо вже було пізно.

Гуцул правив цісарством, а цісар увесь час визирав рятівників. Але вони, звичайно, не приходили, бо на світі не було дурніших від старого цісаря.

ДІВЧИНА-ТРОСТИНКА[56]

У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.

А в тому селі був дідич Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати до чиніння. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув:

— А ти хто такий?

— Я собі Іванко.

— А нащо тобі хати та ще й города?

— У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.

Пан подумав і сказав:

— Іди до мене фірманом, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.

— Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх мете мати!

— Гріх най іде в міх