Остап Дроздів - №1

Гості зі сходу з’явилися зненацька, цілком у їхньому непроханому стилі. Сценаристи «Санта-Барбари» могли би відчутно збагатити запас своїх мильних сюжетів, якби жили в моїй родині. Тато вирішив приїхати зі своєю новою дружиною, удвічі молодшою. Типова зовнішність дєвушкі, що виросла на берегах типової річки Харінка з березами на схилах. Татароподібний розріз очей, пухкі губи, розпущене пряме волосся з проділом посередині. Тато ніколи не ганявся за красунями з обкладинок, йому більше були до вподоби реальні жінки, які становили радше збірний образ. Вона додавала йому декілька павичевих пір’їн, він запросто міг козиряти молодою дружиною перед своїми мужикуватими приятелями. Перед нами також. Я його чудово розумію: він хотів продемонструвати, що в нього все добре, що він відбувся як мужчина, тому що він і був насамперед мужчина, а вже потім — батько, чоловік, годувальник і так далі.

Ми відповіли взаємністю. Окрилені одержимістю секти, ми злилися в єдине тіло за мушкетерським принципом. Вони сиділи за стіною, а ми показували все, на що були здатні. О як я божественно грав на піаніно! Я товк клавіші, як видатний Артур Рубінштейн, що відзначався розгонистою грою. Правою ногою тримав педаль, яка створювала тривале ехо кожного видобутого звуку. Наді мною світили софіти Альберт-холу, тисячний зал ахкав від кожного помаху ліктя. Це було незабутньо, ніколи раніше я не грав так віртуозно, я й не знав, що це мені під силу. Ми перемогли на своєму полі у двобої здобутків. Він міг показати лише молоду дружину, а ми — живе концертисимо.

Найбільше я хвилювався за маму, адже це їй попід носом поводили лоскітливим ворсом. Вона трималася дуже мужньо. Це був акт найвищого прощення, хоча більше скидався на акт пощади. Вона стояла вище цієї дитячої змагалки «а я — а ти». Її врівноваженість була очевидною демонстрацією перемоги, звитяги, тріумфу. Байдужість і навіть латентна прихильність робила її богинею ситуації. Справжньою богинею, яка милосердно пробачила цю інфантильність свого екс-. Їй стократ гірше було б, якби після стількох років тато привіз свою та її ровесницю, жінку з приблизно однакового ярусу, можливо, чимось схожу. А так — не було сенсу оцінювати одна одну, бо зовсім різні категорії. Бабця всі ці новини слухала по телефону, з усіма подробицями. Аж поки не сталася одна історія, яка могла статися тільки у нас.

Тато з жоною пішли відвідати свого друга (того, що не відмазав від тюрми). Поверталися пізно, але це повернення заслуговує на цілий екшн. Відчиняються двері — тато на плечах заносить свою молоду дружину. Ми спершу подумали — п’яна, як беля. Придивилися — та ні, нормальна, з дуже винуватим виразом обличчя.

— Що сталося? — мама була шокована.

— Я на неї впав.

— Як упав?

— Та йшли біля єговістки, там слизько, як холєра. Я послизнувся і впав зверху на неї.

— Вона хоч жива?

— Жива. Але йти не може.

— Як не може?

— Та ніяк не може. Навіть кроку ступити не може. Я приніс її на собі. Це п…ц.

— А куди ти на неї впав? На ногу?

— Та чи я знаю, куди?

— На хребет? На руку?

— Це п…ц.

— Занось її, клади на ліжко. Божжжжже….

Не було видно ні переламів, ні подряпин, ні навіть синців. Загадка природи. Виглядає цілком здоровою, а рухнутися не може.

— Вже ніч. Завтра будемо викликати швидку.

Наступного ранку, коли приїхав бобік, усі сусіди вже стояли у вікнах. З нашого будинку на ношах санітари виносили нерухоме тіло молодої татової дружини. Мабуть, Галя її вбила. Ні, просто набила кулаками. Ні, поранила кухонним ножем. Або підсипала щось до їжі. Варіантів було тьма, і кожен із них — цілком правдоподібний, зважаючи на бурхливу уяву мешканців містечка М. Жону повантажили і повезли до лікарні. На медперсонал і госпіталізованих теж чекав перфоманс. Молоду дружину переклали на каталку і широким ліфтом повезли до травматології. Лікарі не зразу зорієнтувалися, на яку частину тіла робити рентген. Просвітили хребет — усе нормально. Грудна клітка з усіма ребрами — аналогічно. Аж коли лікарі спустилися нижче, то діагноз просто ошелешив.

Перелам лобкової кістки. Лобкової! Я ніколи не думав, що комусь можна зламати пизду. Та мій тато спромігся це зробити. Бабця ще ніколи так не реготала. Вона не могла себе опанувати, голосно сміялася з широко відкритим ротом, закидала голову назад, показуючи зуби мудрості. Потім різко міняла позу, нахилялася вперед, як під час нападу апендициту, і трималася обома руками за живіт, бо від сміху боліли м’язи, а стриматися було несила. Тепер, коли ми на Зелені свята розповідаємо цю історію, то ржемо так, що завбачливо займаємо чергу до туалету, бо впісятися можна.

Перелам лобка. Україна вітала на своїй землі молоду дружину тата зі сходу. Один місяць постільного режиму, нерухомого. Ні до туалету, ні поміняти одяг. Мама готувала вінегрет цілими мисками, на ніч запарювала чай у термос. Навіть кілька разів розмовляла з поламаною. Я розмовляв частіше. Хоча ми спілкувалися різними мовами, дєвушка виявилася дуже привітною та лагідною. Перебуваючи майже паралізованою в домі екс-дружини, вона зазнавала потрійної ганьби самим своїм діагнозом. Ніщо так не принижує безпомічного, як милосердя — воно стає різновидом зверхності.

Яка іронія: хтось знаходить діагноз на рівному місці, правильно впавши, а комусь доводиться зумисне шукати діагноз, та ще й платити за нього. Мій товариш-мізантроп отримав повістку. Таким злим я його ще не бачив. Він поводився, як вередливий підліток у момент, коли його заскочили за сороміцьким заняттям. Одразу в напад.

— Щоб вони всі поздихали! — з уст пацифіста й мізантропа в одній особі це прозвучало як верховне прокляття.

Ніхто не хоче здихати. Всі хочуть, щоби здихав хтось інший. Для цього й існують повістки — офіційне запрошення від держави на бенкет смерті. Дивно, чому ніхто не додумався присилати повістки зразу в гробиках, таких лялькових, зменшених, іграшкових.

— Таак, ану-ка глянем по списку, хто тут у нас наступний на мертвого, — приблизно з таким настроєм військовий комісар повинен перебирати каталог новобранців. — І бажано, щоби був здоровий, молодий і сповнений життєвої сили. Саме таким найкраще вмирати.

Народна міфологія витворила свій вікодавній аналог повістки. Паща дракона. Чудовисько, що тхнуло сіркою, приходило до людей раз на рік і вимагало жертв. Бажано — юних і здорових. Методом сліпого тику люди виштовхували на середину сакральну жертву, яка мала ґарантувати їм безпеку й мирне небо над головою, вкидали її до пащі дракона і задоволено верталися на свої поля