Світлана Талан - Розколоте небо

переймами вона знову дивилася на старий хрест. Їй здалося, що він ворухнувся. Зараз хрест упаде на неї, а з могили вилізе кістлява рука й схопить її дитину.

– Господи! – молилася Варя. – Спаси мене й збережи!

Жінка перехрестилася. Здалося, хрест уже не хитався, але нелюдський страх її не відпустив. Щоб не дивитися на хрест, який її лякав, Варя звела очі вгору. На корявій сухій гілці сливи сиділа ворона й з цікавістю дивилася на неї. Може, то дід виліз із могили й обернувся птахом?

– Йди геть звідси! – сказала Варя, махнувши рукою, але її голос був хрипкий і тихий, і цікава ворона не зрушила з місця.

Ні, то не ворона! Варя могла заприсягтися, що у неї людські очі. Страшні, чорні, з червоним відблиском. І те страхіття чекає, щоб відібрати у неї немовля і виклювати йому очі. Жахливе усвідомлення неминучості змушує змучену потугами та болем породіллю зробити останнє зусилля. Варя зібрала усі свої сили, натужилася. Вона не віддасть свою дитину! Різкий біль, здавалося, розірвав тіло навпіл, і разом із її криком почувся писк немовляти.

– Не віддам, нікому не віддам, – шепотіли порепані губи.

Варя намацала поруч серп, перерізала ним пуповину. Зубами відкоркувала пляшку, зробила ковток води, потім обмила дитинку. Хлопчик! Улянида знову вгадала. Вона загорнула немовля в хустку, притисла до грудей.

– Не віддам! – прошепотіла вона, поглянувши вгору.

Ворони вже не було на гілці. З острахом поглянула на хрест. На ньому сиділа ворона, розгойдуючись, ніби на гойдалці. Блиснула на Варю червоними очима й засміялася людським голосом. Варя провалилася у темну прірву…

– Варю, донечко, відкрий очі! – насилу вловила слова матері, які доносилися ніби з води. А може, то ворона говорить до неї голосом матері?

– Та що ж ти стоїш як бовдур! Васю, візьми дитину! – То мати чи клята ворона?

– Не дам! Нікому не дам! – Варя обома руками обхопила немовля.

Василь так і поніс на руках Варю, яка притискала до себе новонародженого. Вдома її вклали на ліжко. Варя щільно загорнулася в ковдру, ховаючись разом з дитиною. Як не вмовляла її мати дозволити забрати дитину, щоб добре обмити та сповити, – не дала. Дивиться переляканими очима і тільки одне каже: «Не віддам! Нікому не дам!» Так і пролежала до ранку. І знову те ж саме.

– Запрягай коня, їдь за фельдшеркою, – плачучи, сказала мати Василеві.

Варя попросила пити. Жадібно випила цілий кухоль молока.

– Не дам фельдшерці дитину, – сказала вона, годуючи груддю немовля.

– Вона лише огляне тебе.

– Вона забере мого сина.

– Навіщо?

– Бо вона – теж ворона, – пояснила Варя.

– Господи! Що ж робити? Вона марить! – знову заголосила мати.

– Заспокойся! – наказав Павло Серафимович. – Варю, може покликати Уляниду? – обережно запитав він доньку.

– Так! Нехай до мене прийде Улянида. Я скучила за нею, – сказала Варя.

Розділ 35

Два тижні Улянида не відходила від ліжка Варі. Вдень вона працювала в колгоспі, увечері йшла додому, звідки приносила хворій пляшечки з настоями. Варя нікого до себе не підпускала, окрім Уляниди. Батьки вже не знали, що робити, що гадати. Породілля то отямлювалася, починала свідомо розмовляти з рідними, то знову її очі ставали безумними. Варя жахалася якоїсь ворони та хреста, які їй ввижалися повсюди. Іноді жінка ставала схожа на божевільну: дивилася нерозуміючим порожнім поглядом на рідних і не пізнавала їх.

– Улянидо, що з нею? – питала мати, обливаючись слізьми, коли донька відсахнулася від неї, як від привида.

– Хіба я знаю? – стенула плечима.

– Що вплинуло на неї? Спека?

– Можливо.

– Чи злякалася чого? Може, їй переляк вилити на воску?

– Вже вилила.

– Чи одужає?

– А я знаю? – скаже, не дивлячись в очі, і знову чаклує над своїми настоями. І що з неї візьмеш? Дивакувата, мовчазна, але знає свою справу.

Батьки, як могли, намагалися віддячити та догодити Уляниді. Постелили їй на дерев’яній канапі у кімнаті доньки, годували смачним, з собою на роботу давали вузлика з харчами. Нехай кажуть, що Улянида несповна розуму, аби лишень врятувала доньку. Іноді уві сні Варя марила, то тікала від когось, рятуючи свою дитину, то кликала Андрія. Добре, що Василь перейшов спати в комору і не чув того. А Уляниді хіба є яке діло до марень недужої? Вважають її причинною, то й на краще. Що почула – нікому не скаже, та й ніхто не запитує. Хто буде спілкуватися з жінкою, яка несповна розуму?

Старання Уляниди увінчалися успіхом. Варя повернулася до нормального життя. Була ще квола та бліда, але марення вже припинилися, і вона почала пізнавати рідних та свідомо розмовляти з ними. Жінка навіть не пам’ятала, що з нею трапилося. Останнє, що зберегла її свідомість: жахлива спека, біль, перейми. А далі – ніби хто стер з пам’яті усі події.

– Так буде краще, – сказала Улянида, напевно, маючи на увазі провал у свідомості Варі. – То я вже піду додому? – запитала вона і, не чекаючи відповіді, почала збирати у вузлик свої пляшечки та трави.

Мати Варі мало не цілувала руки жінці за спасіння доньки. Улянида ні пари з вуст, ніби не до неї, мовчки пішла. Павло Серафимович подав їй шматок сала, подякував. Взяла без слова і подибала геть.

А вже наступного дня Варя заявила, що потрібно похрестити дитину.

– І як ти собі це уявляєш? – запитав Василь. – Де того батюшку знайти?

– Я чула, у районі залишилася церква, тож можна там, – відповіла Варя.

– Це ж не близько.

– На підводі поїдемо. Виїдемо вночі, а вранці будемо там.

– А як назвемо хлопчика?

– Сашком.

– А мене й не спитала, – ображено зауважив чоловік.

– Він буде носити ім’я Олександр, – твердо, голосом, що не приймав заперечень, сказала Варя.

Василь не став сперечатися, нехай буде так. За хрещених батьків узяли Марічку та Геннадія Бойка, він не був комсомольцем, тож міг іти до церкви. Згодом так і зробили, як хотіла Варя, все обійшлося добре, і їм ніхто не завадив охрестити малюка.

Увечері, коли батько з Василем поїхали перевозити стіжки сіна із сіножаті, а мати поралася по господарству, Варя сказала, що хоче побачити Ольгу, показати їй та племінникам дитинку.

– Я скучила за сестрою, давно вже її не бачила, – пояснила Варя матері.

– Ти ще слаба, – зауважила мати, промовчавши про те, що Ольга часто навідувала сестру.

– Треба ж мені розходжуватися після лежання, – Варя усміхнулася.

– А Маргаритка де?

– Її Марічка до себе забрала.

Варя погодувала дитину, сповила, за пазуху засунула про запас пару пелюшок і пішла. Ледь вийшла з двору, побачила, як від дядька Кості вийшов