Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

побачити й заможних містян, і ремісників, і навіть бідних норманських дворян із голеними, на відміну від бородатих саксів, підборіддями. Вони тримались окремо, не розставалися зі зброєю, але жоден зі зверхніх норманів не відмовився перекусити перед головним поминальним бенкетом. Жебраки, мандрівні ратники, ченці, саксонські менестрелі та вельські барди, блазні, фокусники – усім знайшлося місце на цьому неозорому подвір’ї, і кожен втамовував свій голод і спрагу, не соромлячись.

Час від часу гості ніби отямлювались і згадували, з якого приводу зібралися тут. Чоловіки, зажурено позіхаючи, замовкали, а жінки починали голосити. Ченці бурмотіли молитви, а музики видобували зі своїх інструментів сумні мелодії…

Поява двох благородних лицарів на саксонських траурних церемоніях вважалася особливою честю і викликала певний сполох. Нарешті поважний дворецький у жалобному вбранні, з білим жезлом у руці, виступив уперед і розчистив для Ричарда й Айвенго шлях до головної будівлі серед різношерстого натовпу.

Гурт і Вамба лишилися на подвір’ї, помітивши серед гостей знайомі обличчя. Обидва не насмілились увійти до замку й чекали, поки їх покличуть.

Розділ 38

Усередині замок Конінгсбург мав іще давніший вигляд, ніж ззовні. Круті сходи вели до тісного проходу в південній стіні головної вежі. Тільки проминувши цей прохід і піднявшись по кам’яних сходах, можна було потрапити до третього, жилого ярусу. Обидва нижні поверхи використовували як комори та льохи, туди майже не проникало світло, а потрапити до них можна було тільки за допомогою дерев’яної приставної драбини.

Саме таким складним і заплутаним шляхом короля Ричарда й Вілфреда Айвенго ввели до круглого залу, що займав майже весь третій поверх. Поки вони піднімалися, юнак наглухо загорнувся в довгий плащ, щоб сховати своє обличчя від батька до тієї хвилини, коли король дасть йому знак.

Навколо масивного дубового столу зібралося близько дванадцяти іменитих саксів, запрошених із навколишніх графств. Усі вони належали до найзнатніших родів, але були людьми похилого віку. Саксонська молодь найчастіше наслідувала приклад Айвенго і порушувала багато традиційних перешкод, що розділяли переможених саксів і переможців-норманів – як в одязі, так і в поведінці. Ці ж охоплені зажурою та скорботою сиві бородачі, усі в довгих чорних плащах, понад усе скидалися на древніх круків, що злетілися оплакувати колишню велич і славу предків.

Седрик за мовчазної згоди інших був призначений розпорядником, хоча зовні нічим не виділявся. Щойно Чорний Лицар вступив до залу, сакс підвівся й церемонно привітав його. Ричардові подали срібний кубок із вином, і король, який добре знав саксонські звичаї, трохи підняв його над головою і, сказавши: «П’ю за здоров’я!», осушив до дна. Лише після цього він уклонився присутнім. Таку саму честь було надано й Айвенго, проте юнак лише мовчки пригубив і низько схилив голову, побоюючись, що його викаже голос.

Коли цей ритуал було виконано, Седрик провів важливих гостей до невеликої каплички, влаштованої в глибокій ніші зовнішньої стіни головної вежі. Світло проникало сюди тільки крізь вузьку щілину бійниці, у темряві палали два смолоскипи, кидаючи багрові димні відблиски на склепіння каплиці, на складений з каменю вівтар і грубо зроблене з вапняку розп’яття.

Перед вівтарем було встановлено дубову труну, по обидва боки якої ченці, стоячи на колінах, із благочестивим виглядом перебирали свої чотки та напівголосно бурмотіли молитви. За цю безперервну заупокійну службу мати покійного Ательстана внесла щедре пожертвування в монастир Святого Едмунда, і вся братія, за винятком кульгавого дзвонаря, прибула до Конінгсбурга. Шість ченців постійно перебували поруч із померлим, решта блукали замком, стежачи за тим, щоб якийсь не надто тверезий мирянин не порушив спокою Ательстана.

Ричард і Вілфред увійшли до каплиці вслід за своїм проводирем. Тут Седрик Сакс зупинився і з урочистим виглядом указав на труну. Усі троє побожно перехрестилися. Потім Седрик знову дав знак іти за ним, піднявся на кілька сходинок і безшумно трохи прочинив двері в крихітну божницю, що сусідила з каплицею.

Тут було набагато світліше – крізь вікно, звернене на захід, лився потік сонячних променів, освітлюючи поважну даму похилого віку, чиє обличчя і фігура досі зберігали сліди колишньої краси. Траурна сукня і чорна накидка відтіняли білизну високого чола та пишність світло-русявого розпущеного волосся. Заплакані фіалкові очі були сповнені глибокого суму та християнської покори. На кам’яному пюпітрі перед дамою лежали розп’яття зі слонової кістки і старовинний молитовник.

– Благородна Едит, – звернувся до хазяйки Седрик Сакс, постоявши хвилину в шанобливому мовчанні, – дозволь відрекомендувати тобі гостей, що прибули розділити твоє горе. Про цього доблесного лицаря я тобі вже казав – він мужньо бився, щоб визволити з полону всіх нас і того, за ким ми сьогодні так гірко сумуємо…

– Дякую лицареві за хоробрість, – тихо мовила леді Едит, – хоча Господь і не зберіг життя мого сина… Також дякую лицареві та його супутникові за те, що в гіркі години скорботи вони не залишили вдову Аделінга і матір Ательстана. І сподіваюся, що мій добрий родич Седрик зробить усе, щоб ви обидва були задоволені нашою гостинністю…

Кручені сходи привели всіх трьох до залу, не меншого за той, у якому Чорний Лицар і Айвенго раніше знайшли Седрика. Це приміщення займало весь четвертий поверх замку, і щойно двері його трохи відкрилися, як звідти долинув негучний багатоголосий спів. Тут зібралася жіноча частина найзнатніших саксонських сімейств.

Поки одні співали давніх поховальних гімнів, інші були зайняті вишиванням шовкового покриву для труни Ательстана і плетінням вінків – для цього сюди було принесено кошики з різними живими квітами. Коли з Едит прибули незнайомці, молоденькі дівчата почали перешіптуватись і поправляти траурні вбрання, однак дами похилого віку їх одразу ж присоромили.

Леді Ровена, яка теж перебувала тут, спочатку зовсім не звернула уваги на нових гостей. Побачивши її, Айвенго лише величезним зусиллям волі стримався, щоб не впасти навколішки перед коханою. Ровена була бліда й сумна, коли ж Чорний Лицар, його супутник і Седрик наблизилися, стримано кивнула. Сакс одразу ж прошепотів своїм супутникам, що скорбота його вихованки особливо велика – адже Ательстан вважався її нареченим.

Познайомивши гостей із замком, Седрик провів обох у відведені їм покої. Він уже зібрався був залишити їх, однак Чорний Лицар затримав його:

– Дозвольте нагадати вам, благородний Седрику, що коли ми розставалися в лісі, ви пообіцяли мені на знак подяки за ваше звільнення надати будь-яку послугу.

– Я ніколи не відмовляюся від своїх слів, сер лицарю, – Седрик насупився, – але в таку сумну хвилину…

– Це правда, – зупинив сакса король, – але часу обмаль… Мені здається, що, ховаючи благородного Ательстана,