Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

розбіжності з часом лише посилилися? Звичка винуватити її за все, що могло піти не так, — це точно щось новеньке.

Джеррі зайшов за декілька хвилин, зі словами:

— Так і думав, що ти тут.

Вона не стала тягнути:

— Навіщо ти це зробив?

— Заспокоїв Піппу?

— Підірвав мій авторитет!

— Я подумав, треба трішки її пожаліти.

— Послухай. Байдуже, сваримо ми доню чи потураємо їй, головне — робити це узгоджено. Сплутані сигнали морочитимуть їй голову, а дезорієнтована дитина нещаслива.

— У такому разі треба заздалегідь домовлятися, як говорити з нею.

— Так і було! Ти сказав, необхідно зробити так, щоб вона не курила марихуани, і я погодилася.

— Не так це було, — роздратовано промовив він. — Я переказав тобі слова міз Джудд, яка хоче, щоб Піппа спинилася, а ти вирішила діяти швидко, навіть не спитавши моєї думки.

— То краще хай і далі курить?

— Я вважаю, замість прочуханки, їй потрібна була бесіда.

— Вона вже велика, щоб слухатися нас і наших порад. Можемо лише застерегти її про наслідки. Власне, це я і зробила.

— Але ти її тільки налякала.

— Ну й нехай!

З-за дверей почулося:

— Пані президентко, вечеря готова.

Пройшовши Центральним коридором, вони опинилися в їдальні, що в західному кінці будівлі, відразу біля кухні. Посеред кімнати стояв невеликий круглий столик, високі вікна виходили на фонтан Північного моріжка. Піппа приєдналася до них за хвилину.

Тільки-но Полін наштрикнула креветку на виделку, в неї задзвонив телефон. Це був Сандіп Чакраборті. Вона встала, відійшла й повернулася до столу спиною.

— Сандіпе, це терміново?

— Джеймс Мур дізнався про відкладення нашої резолюції, — промовив Сандіп. — Його промову транслюють на CNN. Вам варто це побачити. Він на куражі.

— Добре. Не кладіть слухавки. — Оголосила родині: — Вибачте, мушу перерватися на хвилинку.

Поруч із їдальнею містилася невеличка кімната, яку називали Салоном краси, хоч Полін ніколи не використовувала її за призначенням. Там стояв телевізор — вона увімкнула його, щойно зайшовши.

Мур виступав на баскетбольній арені, вщерть напханій його прихильниками. Стояв на сцені з мікрофоном у руці й говорив без папірця. Узутий був у ковбойські чоботи із загнутими носаками. Сцену за його спиною прикрашав смугасто-зоряний візерунок.

Він промовляв:

— Хто з присутніх тут чесних людей хотів би порадити президентці не покладати марних надій на ООН?

Камера сфокусувалася на глядачах, більшість із яких були вдягнені в повсякденний одяг: футболки та бейсболки з написом «Джиммі».

— О, то руки підняли всі! — промовив Мур, і зала засміялася у відповідь. — Тобто всі присутні тут розуміють це краще за Полін! — Спустившись зі сцени, зазирнув углиб зали: — У передньому ряду навіть діти попідіймали руки. — Камера швидко показала перший ряд. — Напевно, навіть вони пояснили б їй, що й до чого. — Мур поводився достоту як стендап-комік, вдало витримуючи паузи в потрібних місцях. — Якщо ви все ж оберете мене президентом...

Ці слова заглушила довга хвиля оплесків за «якщо» — такий скромний.

— Дозвольте розповісти вам, як я розмовляв би з китайським президентом. — Він витримав паузу. — Не бійтеся, це буде недовго.

Ще одна пауза для сміху.

— Я б сказав йому: «Пане президенте, робіть, що хочете, але як побачите мене наступного разу — тікайте!»

Бурхливі оплески.

Полін вимкнула звук і сказала в телефон:

— Сандіпе, що думаєте?

— Дурня, але подана бездоганно.

— Нам варто якось відповісти?

— Не терміново. Інакше завтра цей запис крутитимуть цілий день. Дочекаймося, поки матимемо щось на руках.

— Дякую, Сандіпе. До побачення.

Завершивши розмову, Полін повернулася в їдальню. Закуски прибрали, натомість поставили на стіл основну страву — смажену курятину.

— Вибачте, — звернулася Полін до Джеррі та Піппи. — Самі розумієте, як воно.

Джеррі відповів:

— Ковбой не дає спокою?

— Нічого такого, чому не можна було б дати ради.

— Це добре.

Після вечері вони пішли випити кави у Східній залі, де продовжили розмову. Джеррі сказав:

— Я все одно переконаний, що Піппі бракує материнської уваги.

Полін не збиралася приймати його аргументів. Відповіла:

— Ти знаєш, як я хочу проводити з нею більше часу, але прекрасно розумієш, що не можу.

— Дуже шкода.

— Ти кажеш це вже вдруге за сьогодні.

Він знизав плечима:

— Бо я так думаю.

— Дозволь запитати, чому ти й далі торочиш те саме, хоч знаєш, що виправити становище неможливо?

— Дай-но вгадаю, в тебе є теорія щодо цього.

— Ну поки що ти не досягнув нічого, лише спробував перекласти провину на мене.

— Я нікого не звинувачую.

— Іншої мети не видно.

— Можеш думати, що хочеш, але я бачу: Піппі бракує твоєї уваги.

Допивши каву, Джеррі взяв телевізійний пульт.

Повернувшись у Західне крило, Полін пішла попрацювати в Кабінет. Авжеж, резолюція ООН — невелике діло, але вона і з ним не впоралася. Лишалося сподіватися, що план Чесса щодо посилення санкцій проти Північної Кореї спрацює.

Вона ще мусила переглянути законопроект військового бюджету, однак, опинившись на самоті в маленькому кабінетику пізно ввечері, незчулася, як поринула в роздуми. Можливо, її увага більше потрібна навіть не Піппі, а самому Джеррі, й він просто приписує доньці відчуття покинутості, яке переживає сам. Щось таке цілком міг би сказати психолог.

Джеррі може здаватися самодостатнім, однак Полін розуміла, що і йому буває тяжко. Напевно, хоче від неї більшого. І річ тут не в сексі: вже невдовзі після весілля вони домовилися кохатися раз на тиждень, найчастіше — в неділю зранку, чого йому вистачало з головою. Полін хотілося більше, проте часу в неї не було. Отже, він воліє, щоб його ментально «гладили по голові» й казали, який він молодець. «Треба робити це частіше», — подумала Полін.

Зітхнула. Її уваги хоче весь світ. Якби-то Джеррі краще її розумів... Напевно, колись Піппа стане надійною опорою, але доти ще ой як довго.

«А поки що опорою для всіх повинна бути я, — подумала Полін, жаліючи себе. — Авжеж, повинна. Я ж бо президентка».

Наказавши собі зібратися, вона повернулася до оборонного бюджету.

Розділ десятий

Кія розуміла, що нічний клуб був її останнім шансом влаштувати життя в Чаді. Вона ним не скористалася. «Я не змогла стати навіть повією, — думала. — Цікаво, мені слід соромитися чи пишатися