Джоджо Мойєс - Після тебе

class="p1">Лілі повернула голову та кинула на мене надзвичайно мудрий для її віку погляд, забарвлений чимось справді відчайдушним.

— Я думаю, вона любить мене. Але себе любить більше. Бо інакше б вона такого не робила.

13

Наступного дня народилася дитина містера Трейнора. О шостій тридцять ранку в мене задзвонив телефон — на якусь коротку жахливу мить я подумала, що щось сталося. Задиханий містер Трейнор зі сльозами та якоюсь невірою в голосі радісно повідомив:

— Дівчинка! Вісім фунтів одна унція! Абсолютно ідеальна!

Він розповів, що дитина прекрасна та неймовірно схожа на малого Вілла, і запросив негайно приїхати та подивитися на неї. А потім попросив розбудити Лілі — я так і зробила. Передавши їй слухавку, я дивилася, як, заспана, вона слухала новини про те, що в неї тепер є (їм знадобилася хвилина, щоб це з’ясувати) тітка!

— Добре, — сказала вона зрештою. Потім ще його послухала і додала: — Так… звичайно.

Вона натиснула кнопку та віддала мені телефон. Ми зустрілися поглядами, а потім вона розвернулась і у своїй пом’ятій футболці пішла назад спати, щільно зачинивши за собою двері.

Група агентів із медичного страхування вже добряче нализалася. За чверть на одинадцяту їм залишалося випити ще по одній — і їх би точно не пустили в літак. Я роздумувала, чи треба їм про це казати, коли раптом помітила знайому світловідбивну куртку біля бару.

— Тут наче нікому не потрібна швидка. — Я підійшла до нього. — Принаймні поки що.

— Мені ніколи не набридне оця твоя форма. Навіть не знаю чому.

Сем усівся на високий стілець коло бару та зіперся руками об стійку.

— І перука в тебе… цікава.

Я смикнула вниз люрексову спідницю.

— Тепер у мене є суперсила — статичний електричний струм. Хочеш кави?

— Дякую. Але я ненадовго. — Він глянув на свою рацію і знов заховав у кишеню.

Я приготувала йому американо, намагаючись не виказувати, яка я рада його бачити.

— А звідки ти знаєш, де я працюю?

— У нас виклик до чотирнадцятого виходу на посадку. Підозра на серцевий напад. А Джейк нагадав мені, що ти працюєш в аеропорту. Тому вистежити тебе було не особливо складно…

Агенти напідпитку на якийсь час притихли. Я помітила, що присутність Сема взагалі діяла на чоловіків заспокійливо.

— Донна забігла в дьюті-фрі дивитися якісь сумочки, — додав він.

— Так що, ви вже допомогли пацієнтові?

Він усміхнувся.

— Ні. Я думав запитати, як пройти до чотирнадцятого виходу — після кави.

— Дуже смішно. І що, ти його врятував?

— Я дав їй аспірин і пояснив, що випити чотири подвійних еспресо ще до десятої ранку — не найкраща ідея. Але мене тішить, що ти уявляєш мій робочий день таким героїчним.

Я не витримала й засміялася, потім поставила перед ним каву — і він зробив ковток.

— Так ось, я тут подумав… Може, ти погодишся на ще одне непобачення найближчим часом?

— А швидка знову буде?

— Точно ні.

— А про проблеми підлітків поговоримо? — Я усвідомила, що накручую на палець пасмо нейлонового волосся. Та що ж це таке! Мало того, що я граюся з волоссям — воно ще й несправжнє! Я відпустила пасмо.

— Поговоримо про що захочеш.

— І що ти плануєш?

Він на якусь мить замовк — досить довгу, щоб я встигла почервоніти.

— Як щодо вечері? У мене, сьогодні. Обіцяю: якщо піде дощ, нам не обов’язково буде сидіти у вітальні.

— Згодна.

— Я заїду по тебе о сьомій тридцять.

Він якраз зробив останній ковток кави, коли з’явився Річард. Той глянув на Сема, потім на мене — я й досі спиралася на стійку, схиляючись до Сема близько.

— Тут якісь проблеми?

— Жодних проблем, — відповів Сем і встав. Річард був на цілу голову нижчий за нього.

Кілька думок одна за одною промайнули обличчям Річарда — таких явних, що я запросто могла їх прочитати: «Чому тут лікар? Чому Луїза нічого не робить? Я б зробив Луїзі зауваження щодо того, що вона байдикує, — але цей чоловік якийсь надто здоровенний, а ще тут відбувається щось, що я не зовсім розумію, і це мене турбує». Я мало не розсміялася вголос.

— Ну, до вечора, — кивнув мені Сем. — Тільки перуку не знімай, добре? Мені подобаються запальні жінки.

Один з агентів зі страхування, червонощокий і явно вдоволений собою, відкинувся на спинку стільця — сорочка аж напнулася в нього на животі.

— То що, прочитаєш нам лекцію про допустиму кількість алкоголю?

Його друзі засміялися.

— Та ні, джентльмени, що ви. Ні в чому собі не відмовляйте. — Сем відсалютував їм. — Побачимося за рік чи два.

Я провела його поглядом до зали відльоту, де коло газетної стійки на нього чекала Донна. Річард і досі на мене дивився.

— Луїзо, я маю зауважити, що не схвалюю розвитку ваших соціальних стосунків на робочому місці.

— Добре. Тоді наступного разу я скажу йому, щоб проігнорував виклик на серцевий напад коло чотирнадцятого виходу.

Щелепа Річарда напружилася.

— До речі, що він таке сказав щодо перуки? Ця перука — власність компанії «Ірландський тематичний бар “Трилисник та конюшина”». Вам не можна носити її поза роботою.

Цього разу я не витримала й засміялася.

— Та невже?

У нього стало сорому почервоніти.

— Це політика компанії. Перука — частина форми.

— Чорт забирай! Доведеться мені самій купити собі перуку ірландської танцівниці!

Він повернувся та пішов у свій кабінет.

— Агов, Річарде! То що, виходить, вам не можна загравати до місіс Персіваль у форменій сорочці?

Коли я приїхала додому, Лілі не було — на мене чекала лише порожня коробка з-під пластівців та купка бруду в коридорі, яку я так і не змогла пояснити. Я спробувала їй зателефонувати, але вона не відповіла. Цікаво, як мені знайти щось середнє між «занадто дбайливими батьками», «просто дбайливими батьками» і Танею Готон-Міллер. Я побігла у ванну готуватися до побачення, яке точно-точно не було побаченням.

Пішов дощ. Як тільки ми приїхали на Семове поле, небо наче прорвало. Поки ми добігли від мотоцикла до вагончика, обоє вщент змокли. Я стояла та обтікала, поки він зачиняв двері. Терпіти не можу мокрих шкарпеток.

— Стій тут. — Він змахнув з голови краплі дощу.