Джоджо Мойєс - Після тебе

— Я думала, ти росла з Френсісом.

— Ні. Виродок з’явився, лише коли мені виповнилося сім.

— Лілі, може, не треба його так називати?

Вона скоса глянула на мене.

— Ну, може, й твоя правда. — Вона лягла спиною на траву та солодко всміхнулася. — Зватиму його Членоголовим.

— Виродок так Виродок, — погодилася я. — А як вийшло, що ти й досі з ним бачишся?

— З Мартіном? Ну, він єдиний мій батько, якого я пам’ятаю. Мама познайомилася з ним, коли я була зовсім мала. Він музикант. Дуже творча людина. Він читав мені казки та складав про мене пісні. І я просто… — Вона замовкла.

— А що сталося? Між ним і твоєю мамою?

Лілі потяглася до сумки й дістала звідти цигарки. Підпаливши одну, вона затяглась і випустила довгу хмарку диму, мало не звихнувши собі щелепу.

— Повернулася я якось зі школи — мене забрала дівчина з «О-пер»[23], — і мама повідомила, що він з нами більше не живе. Сказала, що вони розійшлися, бо більше не ладнали. — Вона знов затяглася. — Він, мабуть, не цікавився її особистим розвитком або, може, не поділяв її поглядів на майбутнє. Або ще якась маячня. А я думаю, що вона просто зустріла Френсіса й зрозуміла, що від Мартіна ніколи не отримає того, чого хоче.

— Це чого ж?

— Грошей. І великий будинок. І можливість ходити по магазинах та швендяти з її друзями або чистити свої чакри. Френсіс заробляє купу грошей — він якийсь приватний банкір у своєму приватному банку і робить щось там з іншими приватними банкірами. — Вона повернулася до мене. — Так що, по суті, Мартін був моїм єдиним батьком. Я звала його «тато», аж доки він не пішов. Ось одного дня він тато — а наступного дня його більше немає. Він водив мене в садок, у початкову школу, усюди — і раптом вона вирішує, що все, досить. А я приходжу додому — і його просто… немає. Ми жили в її будинку, тому він просто пішов. Ось і все. А мені не можна з ним бачитися, навіть говорити про нього не можна, бо я просто роз’ятрюю старі рани та все ускладнюю. А вона зазнала так багато болю і переживає такий емоційний тиск! — Лілі так добре зімітувала Танин голос, що я навіть злякалась. — А коли я страшенно розсердилася на неї, вона сказала, що взагалі немає чого засмучуватися, бо він усе одно мені не справжній батько. Хороший спосіб про це дізнатися, еге ж?

Я просто дивилася на неї.

— А наступного ранку в дім прийшов Френсіс із величезним букетом квітів та квитками на відпочинок у якомусь там начебто сімейному готелі — насправді ж мене як п’яте колесо відправляли гуляти з нянечками, поки вони там тішилися. А потім, через півроку, вона повела мене в «Піца-експрес» — я думала, на мене чекає подарунок, чи, може, Мартін повернеться, але вона оголосила, що вони з Френсісом одружуються, і що він буде мені чудовим татком, і що я маю «дуже-дуже його любити». — Лілі випустила димове коло в повітря та дивилася на нього, аж доки воно щезло.

— А ти не полюбила.

— Я його зненавиділа. — Вона кинула на мене погляд. — Знаєш, відразу ж видно, коли тебе хтось просто терпить. Навіть якщо ти дитина. Я ніколи не була йому потрібна — тільки моя мама. І я навіть можу це зрозуміти — хто ж захоче, щоб навколо вешталася дитина іншого чоловіка? Так що коли народилися близнюки, мене відправити в пансіон. Бац — і все.

У неї на очах заблищали сльози. Я хотіла її обійняти, але вона притисла до грудей коліна та втупила погляд кудись поперед себе. Декілька хвилин ми сиділи в тиші й дивилися, як сонце схиляється до обрію, а дорожній рух у міру цього стає менш напруженим.

— І ти знаєш, я його знайшла.

Я глянула їй у вічі.

— Мартіна. Мені було одинадцять. Я підслухала, як одна моя нянечка казала іншій, що їй заборонили мені розповідати про дзвінок Мартіна — він про щось хотів дізнатися. Я сказала їй, що вона має розповісти мені, де він живе, — бо інакше я скажу матері, що вона краде. Я знайшла його адресу — виявляється, він жив лише в п’ятнадцяти хвилинах пішки звідти. Пайкрофт-роуд — знаєш, де це?

Я похитала головою.

— І що, він був радий тебе бачити?

Вона завагалася.

— Дуже радий. Він навіть розплакався. Казав, що страшенно за мною скучив і що йому було без мене жахливо. Що я можу приходити коли схочу. Але потім він знайшов собі дівчину, і в них народилася дитина. А коли ти приходиш до когось додому, а в них дитина та справжня родина, — відразу розумієш, що тобі там більше немає місця. Ти просто наче якийсь непотрібний залишок.

— Я впевнена, що ніхто не вважав тебе…

— Так-так. Він дійсно милий і все таке, але я сказала, що більше не можу до нього приходити. Це все було надто дивно. І сказала йому, що «я не твоя справжня дочка». Він і досі іноді мені телефонує. Ото дурний. — Лілі злісно труснула головою.

Ми доволі довго сиділи так мовчки, а потім вона підвела очі до неба.

— А знаєш, що мене дійсно непокоїть?

Я чекала продовження.

— Вона змінила моє прізвище, коли вийшла заміж. Моє прізвище. Моє. А мене ніхто й не спитав. — Голос у неї урвався. — А я не хотіла бути Готон-Міллер!

— Господи, Лілі…

Вона швидко витерла сльози долонею, наче соромилася плакати, і затяглася цигаркою. Згодом загасила недопалок об траву та гучно вдихнула.

— А до цього всього Членоголовий і мама постійно сваряться. Я б і не здивувалася, якби вони розлучились. А якщо розлучаться, то доведеться знов переїжджати, змінювати прізвище — і нікому не можна буде ані слова сказати поперек, бо вона страждає, вона має рухатися вперед емоційно та ще якась маячня. А за два роки з’явиться ще якийсь Виродок, і мої брати стануть Готон-Міллер-Бренсон, чи Озімандіас, чи Тудлпіп. — Почувся короткий сміх. — Добре, що я тоді вже буду десь далеко. Та вона все одно не помітить.

— Ти й справді віриш у те, що вона зовсім про тебе не дбає?