В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

громадськості інше обличчя. Суспільні організації й подібні до них стають для провідної ланки фронтами.

— Саме так, — сказав Генерал. — Гляньте на Сона. Ми маємо зробити його газету одним з таких фронтів. Нам потрібна молодіжна група, жіноча група, навіть група інтелектуалів.

— Нам також потрібні осередки. Частини організації треба відокремити одну від одної, щоб, якщо один осередок буде втрачений, інші могли вижити. Один осередок тут у нас. Є осередки, до яких залучені Клод і Конгресмен, про які я нічого не знаю.

— Всьому свій час, капітане. Не все одразу. Конгресмен працює над певними контактами, щоб відкрити нам шлях для відправлення людей до Таїланду.

— Там буде наша база.

— Саме так. Повертатися морем надто важко. Треба пробратися назад до країни по землі. Тим часом Клод шукає для нас гроші. Гроші дістануть для нас решту того, що потрібно. Ми можемо знайти людей, однак їм знадобиться зброя, тренування, місце для тренування. Потрібен транспорт до Таїланду. Ми мусимо думати як комуністи, як ти й кажеш. Мусимо планувати заздалегідь, на десятиліття вперед. Мусимо жити й працювати в підпіллі, як це робили вони.

— Принаймні ми вже знайомі з темрявою.

— Справді, чи не так? Ми не мали вибору. Ми ніколи не мали вибору, насправді не у важливих речах. Комунізм змусив нас робити все, щоб протистояти йому. Історія перемістила нас. Ми не мали вибору — ми мусили боротися, опиратися злу, опиратися забуттю. Саме тому… — Тут Генерал знову взяв до рук газету Сонні. — Тому небезпечно навіть говорити про те, що війна закінчилася. Не можна дозволяти нашим людям ставати самовдоволеними.

— І так само не можна дозволити їм забути їхнє обурення, — додав я. — Ось тут газети можуть відіграти свою роль, на фронті культури.

— Але тільки тоді, коли журналісти працюватимуть як слід. — Генерал жбурнув газету назад на стіл. — «Обурення». Хороше слово. Обурюйтесь і не здавайтесь. Може, треба зробити це нашим девізом.

— Щось у цьому є, — сказав я.

Розділ 9

На мій превеликий подив, Вайолет передзвонила мені наступного тижня.

— Не думаю, що нам є про що говорити, — сказав я.

— Він обміркував ваші поради, — відповіла вона. Я помітив, що цього разу вона говорила зі мною повними реченнями. — У нього буйний характер, і він погано сприймає критику, сам це визнає. Однак як охолонув, то вирішив, що деякими ідеями з ваших нотаток можна скористатися. Більше навіть, він поважає вас за те, що ви йому суперечили. Небагато людей на це готові, а отже, ви — ідеальний кандидат для того, що я вам запропоную. Нам потрібен консультант, який простежить, щоб із в’єтнамськими питаннями все було як годиться. Ми вже перевірили історичні тонкощі, костюми, зброю, звичаї — все, що можна було знайти в книжках. Але тепер нам потрібна людяність, яка є у вас. На Філіппінах є в’єтнамські біженці, яких ми будемо знімати у масовці, потрібна людина для роботи з ними.

Здалеку сплив шелест материного голосу: «Пам’ятай, ти не половина ні від чого — в тобі все подвійне!» Попри всі недоліки мого бідного, та й нечистого походження, постійна підтримка матері та її полум’яна віра в мене навчили мене ніколи не відмовлятися від виклику чи шансу. Вони пропонували чотири місяці оплачуваної відпустки в тропічному раю — шість місяців, якщо фільмування не впишеться в графік, і, можливо, не такий уже рай, якщо місцеві повстанці стануть трохи самовпевненішими, і, можливо, не так відпустку, як відрядження, і, можливо, не так добре оплачуване… Однак, зрештою, мені потрібен був відпочинок від мого американського прихистку. Каяття через смерть огрядного майора діставало мене кілька разів на день, настирливе, немов збирач податків. До того ж десь на переповненому задньому плані моєї свідомості, в центральній частині, попереду католицького хору моєї провини, завжди стояла вдова майора. На похороні я дав їй лише п’ятдесят доларів — скільки міг собі дозволити. Навіть якщо мені недоплачуватимуть на фільмуванні, зважаючи на те що проживання й харчування мені забезпечать, я зможу відкладати гроші, а з тих грошей — підтримувати вдову та дітей майора.

То були невинні, яким завдали шкоди, — як і я колись був невинним дитям, якому завдали шкоди. І не чужинці, а моя власна родина, мої тітки, що не хотіли, щоб я грався з кузенами на родинних зборах, і виганяли мене з кухні, коли там були смаколики. Мої кревні тітки асоціювались у мене з тими шрамами, що їх я від них дістав на Новий рік, свято, яке інші діти згадують з таким теплом. Який перший Новий рік я пам’ятаю? Певно, той, коли мені було п’ять чи шість років. Я метушився разом з іншими дітлахами, нервово й урочисто, чекаючи, коли настане моя черга підходити до кожного з дорослих і виголошувати свою невеличку промову, бажаючи йому чи їй щастя та здоров’я. Однак, хоч я не забув ані слова і не затинався, на відміну від моїх кузенів, та й до того ж просто випромінював щирість і чарівність, Друга Тітка обділила мене червоним конвертиком. За мною спостерігало все генеалогічне дерево з материнського боку: на його покручених вітах були батьки моєї матері, її дев’ятеро братів і сестер, три десятки моїх кузенів.

— У мене не вистачить, — мовила ця відьма, височіючи наді мною. — Одного конверта бракує.

Я стояв, немов паралізований, досі шанобливо склавши руки на грудях, чекаючи на появу чарівного конверта або хоча б вибачення, але нічого не було, аж поки, здається, через кілька хвилин мати не поклала мені руку на плече і не сказала:

— Подякуй тітоньці за те, що вона у доброті своїй дала тобі науку.

Тільки згодом, уже вдома, сидячи на нашому з нею дерев’яному ліжку, мама розплакалася. Не важливо, що інші тітки й дядьки таки дали мені по червоному конверту, хоча, порівнявши вміст своїх із кузеновими, я зрозумів, що моїх щасливих грошей було вдвічі менше за їхні.

— Це тому, що ти покруч, — сказав один із тямущих кузенів. — Ти байстрюк.

Коли я спитав у мами, що таке байстрюк, її обличчя запалало.

— Якби я тільки могла, — сказала вона, — я придушила б його голими руками.

Ніколи в моєму житті не було дня, коли б я стільки дізнався про себе, про цей світ та його жителів. Треба бути вдячним за науку, байдуже, як саме її дістаєш. І я був своєрідно вдячний тітці та кузенові, чию науку я пам’ятаю значно краще за численні шляхетніші речі, які проходив у школі.

— О,