В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

Вона саме готувала, і в домі пахло сентиментальністю — багатий аромат яловичого бульйону та зіркового анісу, який я можу описати лише як букет любові й ніжності, тим паче разючий, коли врахувати, що Мадам ніколи не готувала до переїзду в цю країну. Для жінок її витонченого класу готування їжі було однією з тих речей, які передавалися іншим жінкам, разом з прибиранням, годуванням грудьми, вчителюванням, шиттям і так далі — тобто з усім, за винятком базових біологічних потреб, за якими я ніяк не можу уявити Мадам, окрім хіба що дихання. Однак труднощі вигнання змусили Мадам узятися до куховарства, бо ніхто інший у домі не був здатний на щось більше, ніж скип’ятити воду. А щодо Генерала, то він не міг і цього. Він міг із зав’язаними очима розібрати й зібрати М-16, але газова плита була для нього така ж складна, як диференційне рівняння, чи принаймні так він удавав. Як і більшість в’єтнамських чоловіків, він просто не хотів мати жодного стосунку до домашніх справ. Єдині домашні справи, які Генерал робив, були сон та їжа — і в обох він був вправніший за мене. Свою порцію фо він з’їв на добрі п’ять хвилин раніше за мене. Втім моя повільність була викликана не браком апетиту, а тим, що фо Мадам розчинило мене і перенесло назад у часі, до материної господи, де вона готувала бульйон із сірих яловичих кісток, які отримувала з об’їдків мого батька. Зазвичай ми їли фо без тоненьких шматочків яловичини, які були його суттю, бо були надто бідні, щоб дозволити собі м’ясо, крім тих рідкісних випадків, коли моїй стражденній матері вдавалося назбирати достатньо грошей. Однак навіть у цій бідності моя мати готувала неймовірно запашний суп, а я допомагав їй, обсмажуючи імбир та цибулю, що згодом вкидались до залізного горщика для аромату. Моєю роботою також було збирати пінку, що википала на поверхню бульйону, поки в ньому на повільному вогні варилися кістки, — щоб бульйон був прозорий та чистий. Кістки готувалися годинами, тож я катував себе тим, що виконував домашнє завдання біля горщика, і аромат з нього мучив і спокушав мене. Фо Мадам повернув мене до тепла материної кухні, яка, мабуть, була зовсім не така тепла, як у моїх спогадах, але байдуже. Я час від часу просто мусив зупинятися, щоб смакувати не лише суп, але й кістковий мозок моїх спогадів.

— Смакота, — сказав я. — Багато років не їв такого.

— Правда, чудово? Я і не підозрював, що вона має такий талант.

— Вам варто відкрити ресторан, — сказав я.

— Таке скажете! — Мадам була помітно задоволена.

— Ви це бачили?

Генерал витягнув газету зі стосу на кухонному столі, останнє число газети Сонні, що виходила раз на два тижні. Я її ще не бачив. Генерала стурбувала стаття Сонні з похорону майора, який був уже кілька тижнів тому, і те, як він висвітлив весілля. Щодо смерті майора він написав: «Поліція називає це вбивством під час пограбування, але чи можна бути впевненим, що офіцер таємної поліції не мав ворогів, які могли хотіти його смерті?» А щодо весілля, він коротко переповів виголошені промови й завершив статтю спостереженням: «Можливо, час розмовам про війну вщухнути. Хіба ж війна не скінчилася?»

— Він робить те, що має робити, — сказав я, хоча й розумів, що він зайшов надто далеко. — Але погоджуся, він дещо наївний.

— А це наївність? Це ви щедро. Він має бути репортером. Тобто передавати факти, а не вигадувати речі, чи трактувати їх, чи вкладати ідеї в голови людей.

— Щодо майора він не помиляється, чи не так?

— На чиєму ви боці? — спитала Мадам, відкинувши свою роль куховарки. — Репортерам потрібні редактори, а редакторів треба бити. Це найкраща газетна політика. Проблема Сона в тому, що він сам собі редактор і ніхто його не перевіряє.

Удар від Автора знервував мене, вибив з рівноваги.

— Ваша правда, Мадам. Дати пресі забагато свободи — це нездорово для демократії, — виголосив я.

Сам я в це не вірив, але мій персонаж, добрий капітан, вірив, і як актор, що грає роль, я мав спочувати цій людині. Але більшість акторів проводять більше часу, знявши маску, а не вдягнувши її; зі мною ж усе було навпаки. Тож не дивно, що іноді я мріяв спробувати зняти маску з обличчя тільки для того, щоб усвідомити, що ця маска і є моє обличчя.

Тепер, підправивши обличчя капітана так, щоб воно мені пасувало, я сказав:

— Населення не може відсіяти те, що добре і корисно, якщо забагато думок довкола.

— Щодо кожної теми має бути не більш ніж два погляди чи ідеї, — проголосив Генерал. — Погляньте на систему голосування. Те ж саме. У нас було чимало партій та кандидатів, і погляньте, який це був безлад. Тут ти обираєш лівих чи правих, і цього задосить. Два варіанти вибору, і подивіться, яка драма на всіх виборах президента. Навіть двох варіантів може бути забагато. Одного варіанта достатньо, а коли вибору нема — це ще краще. Що менше, то більше, чи не так? Ви знаєте його, капітане. Він вас послухає. Нагадайте, як усе було в нас вдома. Хоча ми всі там і були, все одно треба нагадувати про те, як ми робили.

У старі добрі часи Сонні вже пітнів би в камері. Але вголос я сказав:

— Говорячи про старі часи, сер, чи є якийсь прогрес у їх поверненні?

— Прогрес є, — сказав Генерал, відкинувшись на спинку стільця. — У нас є друзі й союзники в особах Клода та Конгресмена, і вони кажуть мені, що вони не самі. Однак часи для публічної підтримки нині складні, бо американський народ не хоче ще однієї війни. Тож мусимо повільно збиратися самі.

— Нам потрібна мережа тут і там, — припустив я.

— Я маю список офіцерів для нашої першої зустрічі. Я говорив з кожним з них особисто, й усі вони вмирають від нетерпіння знову битися. Тут для них нема нічого. Єдиний шанс повернути свою честь і знову стати чоловіками — це повернути нашу державу.

— Нам потрібне дещо більше за провідну ланку.

— Провідну ланку? — перепитала Мадам. — Так говорять комуністи.

— Може й так. Але комуністи перемогли, Мадам. Їм не просто пощастило. Можливо, нам слід перебрати певні їхні стратегії. Провідна ланка може вести інших туди, куди вони самі не знають чи хочуть, однак куди їм слід іти.

— Його правда, — сказав Генерал.

— Провідна ланка працює потай, однак іноді показує