Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 23.

Попри денний сон, я лягла рано. Втома тиснула і я поринула в темряву спокою.

Зранку вирушила до міста, але плани стрімко змінювалися, як весняний вітер. Уже в обід я повернулася додому й, згадавши, як давно ми не збиралися разом за столом, влаштувала спільний обід.

А після обіду на порозі з’явився Фредерік. З валізою.

— Я залишаюся тут.

Його голос був рівним, але погляд— викличним.

— Що?..

— Не можу більше зловживати гостинністю інших.

Я примружила очі, стримуючи порив відповісти. Врешті-решт, це був його будинок. Зітхнувши, я звернулася до Кет із проханням підготувати для нього одну з гостьових кімнат.

Ближче до вечора приїхав Генрі— у нас залишалися невирішені справи. Ми зачинилися в кабінеті і працювали до глибокої ночі. Там і повечеряли.

— Ну що ж, виходить, у мене з'явився привід влаштувати романтичну вечерю з дамою серця? — Генрі хитро посміхнувся, запалюючи свічки.

Мені було тепло від його уваги. Його легкість, його посмішка… Я не втрималася й, нахилившись, поцілувала його. Він засяяв, мов сонце.

Провівши його, я ледве допленталася до ліжка. Втома накривала, немов штормова хвиля. Навіть не переодягнувшись, просто скинула сукню й упала в ліжко.

А вранці…

Я солодко потягнулася, бажаючи розкритися від спеки, але щось важке не дало мені цього зробити.

Щось… живе.

— ФРЕДЕРІК!!! — мій вереск розітнув ранкову тишу. — Якого біса?! ЗАБИРАЙСЯ З МОЄЇ КІМНАТИ!

Він навіть не здригнувся. Лише глибше втиснувся в подушку.

— Я дві ночі не спав. Я боровся з собою, не хотів до тебе приходити, чесно, але бажання сну перемогло. І ось тільки коли ліг біля тебе — нарешті заснув.

Я відкрила рот. Закрила. Знову відкрила.

— Ти знущаєшся?! Це ж… це ж ненормально!

— Нормально. Просто в мене виробився рефлекс.

— Рефлекс?! Ти диви, рефлекс в нього, а якби я в ліжку була не сама?

Я схопила його за плече, але не встигла навіть ворухнутися, як опинилася під ним.

Він дивився на мене зверху вниз, його очі горіли темним вогнем, а жилка на шиї пульсувала, ніби могла от-от прорватися крізь шкіру.

— З ким це ти можеш бути в ліжку? — його голос був низьким, напруженим, з нотками злості. — Ти моя дружина.

— Ще тиждень, і я перестану нею бути! — просичала я і, не роздумуючи, вдарила його коліном.

Він не очікував. Я різко зіштовхнула його на підлогу.

Фредерік, піднявшись на лікті, розсміявся.

— Ти відьма. Дуже сексуальна відьма в цій білизні.

Його погляд безсоромно ковзнув по мені.

Я метнулася до халата, натягнула його, ніби броню.

Він завив.

— Ти що, думаєш, це рятує ситуацію? Твій халат тільки ускладнив мою проблему.

— Фредерік! Раніше ти хоча б гидоту говорив! — я ледве не задихалася від обурення. — Закрий рота, і йди вже з моєї кімнати і, якщо можеш, і з мого життя.

Я влетіла у ванну й зачинила двері.

Коли нарешті вийшла, його в кімнаті не було.

Цілий день я чекала, що ось-ось прибуде Генрі, розлючений, із закидами. Свідків у Фредеріка не було, мої люди проти мене не підуть, але слово друга в правильній подачі може бути вибухівкою.

Але нічого не сталося.

Того вечора я вперше закрила двері в своїй спальні.

А вранці…

Я знову прокинулася в його обіймах.

— За що мені це?!

— Просинайся, Фредеріку! — я почала вириватися. — Чого ти добиваєшся? Хочеш, щоб я виїхала? Так скажи прямо, а не… не… не ЛІЗЬ у МОЄ ЛІЖКО!

Він відкрив очі, ліниво провів пальцями по моєму волоссю.

— У тебе змінюється колір очей, коли ти так нервуєш.

— Фредеріку!

— Я вже казав — не можу заснути без тебе. Прийшов о пів на четверту ранку і дякую, що дозволила мені поспати аж…Так недовго

Я міцно заплющила очі, рахуючи до десяти.

— Послухай, ну раніше ж якось спав без мене? Давай шукати причину і усувати її, бо це вже не нормально.

Він посміхнувся.

— Я не хочу нічого шукати. Мене все влаштовує.

— Тебе?! — я схопила подушку і жбурнула в нього.

— Головне, що тебе влаштовує! Ану, давай, топай з моєї кімнати і запасний ключ залиш.

— Залишу, але ти не закривайся. Я ж просто сплю, не розпускаю руки, не цілую… ну, трішки розглядаю. Але не більше, ніж ти дозволяєш іншим.

Я завмерла.

— ЩО?!

Він підморгнув.

— Я сказав правду, дружино

— Придурок! Згинь з моїх очей!

Я буквально виштовхала його з кімнати.

Того ж дня домовилася з Кет — сьогодні поміняємо кімнату. І хай хоч грім гряне, але я нарешті висплюся без зайвих рук, ніг і чужого гарячого подиху на шиї. Мені потрібен був здоровий сон, щоб ефективно функціонувати вдень, бо планів було чимало. Тим паче, що сьогодні в нашому Фонді на порядку денному стояв розгляд макету першої багатоповерхівки. Були враховані всі деталі: вага матеріалів, розміри приміщень, загальна несуча здатність конструкції. Здавалося, що прораховано все до дрібниць, і вже можна було б відкинути занепокоєння.

Ми зібралися в просторій залі, де панувала офіційна атмосфера. Уважно вислухавши всіх присутніх, я задала лише одне запитання:

— Чи відповідає ґрунт виділеної ділянки для такої забудови?

Запала тиша. Очі звернулися до містера Фостера, який, здавалося, тільки зараз усвідомив, що ніхто не потурбувався з’ясувати це питання. Він ледь помітно спохмурнів, а потім, ніби згадавши щось очевидне, сказав:

— Міледі, так ваш же чоловік — маг землі. Ось хто нам допоможе.

Я відчула, як моє обличчя застигло в беземоційному виразі. О, тепер прийдеться звертатися до чоловіка за допомого. Як, ніби інших магів землі не міг згадати містер Фостер. Мені вкрай не хотілося бути нічим винною цьому магу. Але справа, є справа.

Я вже знала, що маги землі відчувають саму суть ґрунту, розуміють його рухи й настрої, знають, що приховано під поверхнею. Вони можуть торкнутися землі й почути її шепіт, передбачити, чи витримає вона вагу кам'яних споруд, чи не приховує під собою зрадливу порожнечу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍