Колектив авторів - 10 успішних українських брендів

традиції, старіли й помирали, а молодняк уже її не приймав. Тому в мене з’явилася ідея відкрити це світові.

Якщо навіть найдивовижніші бабці виходять на сцену, то це відрив від землі. Одна справа, коли вони співають у своєму селі, а інша — коли стають у рядочок на сцені перед мікрофоном. Відразу з’являється штучність. А театр дає можливість створити світ, у якому ці пісні звучать природно. Дає змогу повернути основу.

— Чи можна теоретично з будь-якого талановитого автентичного колективу зробити гурт масштабу «ДахиБрахи»?

— Талановитих співаків і музикантів Україна має незміряно. Дійсно, дуже музичний народ, є традиція і голоси. Але пісня, музика — це не лише видобування нот, але й формування свідомості. Цього не можна досягнути отак, клацнувши пальцем. Має бути школа. «Даха-Браха» народилася в театрі, і ці люди відіграли понад 500 вистав.

Чи «Dakh Daughters»... Я ж не просто зібрав дівчат на кастингу. Це мої учениці, котрі до цього пройшли надзвичайно потужну акторську школу. До того ж необхідна і базова вокальна підготовка, і вміння слухати, й довіряти одне одному. Тому це робиться, але не так просто.

— На початку розмови Ви згадували, що була проблема продовження життя вистави. А як Ви її все ж таки вирішуєте?

— Це, насправді, секрет Полішинеля, і всі його знають. Питання, які народжуються всередині вистави, повинні бути актуальні для тебе. Актуальні не мисленнєво — ти маєш серцем думати, коли граєш. А оскільки це не відповіді, а питання, і вони постають перед тобою щосекунди, уся техніка полягає в «зніманні смальцю» з твого серця. Те ж саме в музиці. Ти віддаєш і отримуєш одночасно («ДахаБраха» — давати-брати). А для того, щоби брати, ти маєш бути відкритий серцем. Тоді ти отримуєш від світу зворотній зв'язок, який тебе і твої висловлювання підсилює.

— Але ж буває, що музиканти, навпаки, свідомо вибудовують бар’єр із публікою. Так, «Pink Floyd» придумали «The Wall» і під час концерту відгороджувалися здоровенними картонними цеглинами.

— Я вибираю відкриті форми. Вони небезпечніші, бо ти не знаєш, який буде зворотній зв’язок. З іншого боку, це чесніше і в тебе з’являється можливість слухати світ. Невідомо, чи ти готовий почути, що тобі скажуть люди. Одна справа тренуватися, робити вправи на дерев’яних мечах, інша — виходити з відкритим мечем і зустрічати світ із усією його непередбачуваністю.

— В одному з інтерв’ю Ви казали, що боїтеся втомитися.

— Мені радісно зустрічати кожен день. А сумніви, буває, з’являються в душі. Це нормально. Ти повертаєшся у країну після гастролей чи закордонної постановки й думаєш: «Чому там тобі дають усе: ресурс, простір, а тут так складно?» Аби робити щось в Україні, треба докладати значно більше зусиль, і зазвичай не творчих. Від цього іноді важко. Але потім ти розумієш, що, коли сієш на своїй землі, плоди значно кращі. Полуниця, яку виростили тут, смачніша, аніж привезена з Іспанії. Іноді здається, що сієш на бетон. Та, коли зернятко пробилося через засохлу поверхню пилу, бур'яну, тупої провінційності чи поплавщини й раптом перетворюється на дивовижні плоди, — це круто.

— У Вас відчуття своєї землі в Києві чи по всій Україні?

— Я не так багато подорожую Україною, на жаль. Але якщо говорити про ті міста, з якими стикався, то відчуття свого є по всій Україні: Одеса, Франківськ, Львів, Харків, Дніпро. І якщо відшукати в кожному місті пасіонарія, знайти живих людей, із якими можна щось робити, якщо буде синергія, то це може призвести до дивовижних результатів. Кинув зерня — і воно проросло.

Те саме з «ДахоюБрахою». Вони їздять світом, грають в Австралії, Америці, Канаді, Новій Зеландії. Де тільки не були. Часом я думаю: може, й мені з ними поїздити. Скажімо, концерт у Нью-Йорку — тисячний зал, добре би бути поруч, отримати свою долю визнання. Але ні, я це відпустив. У мене за них чиста радість, і слава Богу. Здатність відпускати дуже важлива.

— Хіба не потрібно іноді виходити на сцену після концерту чи вистави? Для оплесків, щоби відчувати підтримку, отримувати натхнення.

— Це неважливо, незначно. Куди приємніше, коли хтось підійде і скаже: «Дякую!» Я вдячний цим людям, що вони не соромляться це сказати і що є кому приймати.

— Що Ви найбільше цінуєте в людях, а що в собі?

— Чесність із собою, зі світом. Звідси народжується купа всього іншого. Якщо ти можеш не обманювати себе, тебе це мобілізує. З'являється відповідальність не розпускати нюні.

— Що таке професійність?

— Чесність, знову ж таки.

— Що дає Вам найбільше задоволення?

— Життя. Усе. Людей побачив, з Тобою розмовляю, донька есемес написала.

— А через репетиції, гастролі не важко знаходити час для сім'ї?

— Колись не вистачає і дому. Але коли ти на відстані, то починаєш більше цінувати ці речі. Повернувся — й обійняв доньку, сина, притулився до дружини. Чи просто сидиш, вечеряєш і розмовляєш із дружиною, мамою.

— Чи є у Вас принципи, правила, які ніколи не порушуєте?

— Дуже стрьомно казати «ніколи», бо це категоричність форми. Але намагаюся не брехати.

А ще в мене немає другого плану. Я кажу те, що кажу. Це точно. І не буває, що кажу одне, а думаю інше. Неважливо з ким.

— Не вмієте хитрувати?

— Міг би, я непоганий актор. Але навіщо? Якщо ти починаєш трохи лукавити, одному кажеш одне, а другому вже щось інше, то колись опинишся в дурнях. Це такий духовний прагматизм: якщо завжди казатимеш правду, не будеш ідіотом. Тому кажу як є.

— Чи є речі, які говорити страшно?

— Страшно образити людину. Тому й не люблю ходити в театр, особливо до знайомих. Щоби потім не доводилося ховати очі. Мене багато молодих режисерів запрошують, мовляв, прийди й подивися на моє мистецтво. А я кажу, що можу потім бути безжальним і, щоби ми не псували стосунків, я краще не буду дивитися. Якщо людині потрібна моя думка, нехай скине відео. Я попереджу, що в мене буде критичний і чесний погляд. Захоче слухати — нехай слухає.

— Наскільки для Вас була важлива освіта? І чи впливала технічна?

— Освіта дуже важлива, але не формальна, не КПІ. Найголовніше те, що я завжди вмів знаходити вчителів. І зараз знаходжу. Важливе вміння вчитися завжди.

Дивлюсь на Григоріва чи Ілюшу[11], дивлюся на Демського