Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 27: Мотивація

Я сидів за порожнім столом у кімнаті, яка нічим не відрізнялася від решти в цьому комплексі. Холодні сірі стіни, стерильний інтер’єр – усе це здавалося безликим, ідеально пристосованим для того, щоб розчинити в собі будь-які емоції.

Навпроти мене сиділа жінка у строгому костюмі, її обличчя не виражало жодних почуттів. Її очі здавалися бездонними, наче в них відбивалися всі мої помилки.

— Ви хотіли зустрітися з організаторами, — почала вона рівним тоном. — Ви отримали цю можливість.

Я кивнув, намагаючись зібрати свої думки, які розсипалися на шматки після останніх подій.

— Що це все означає? — запитав я, мій голос прозвучав тихо, але твердо. — Навіщо ця гра? Чому все відбувалося саме так?

Вона нахилила голову, ніби оцінюючи моє питання.

— «Тригер» – це експеримент, — відповіли мені спокійно. — Його мета – дослідити людські емоції, їхню глибину, межі та можливості маніпуляції в умовах ізоляції й стресу.

Я нахмурився, але промовчав, даючи їй продовжити.

— Ми вивчаємо, як люди реагують на страх, зраду, втрату. Як вони формують зв’язки в умовах, коли довіра піддається постійному випробуванню.

Слова цієї жінки звучали так відсторонено, ніби це був звичайний науковий звіт.

— Айві… — почав я, але організаторка підійняла руку, зупиняючи мене.

— Ваша партнерка була частиною цього експерименту, так само як і ви. Її реакції, її емоції – усе це важливий матеріал для наших досліджень.

Голос жінки був спокійним, але в мені наростало відчуття, що я щось втратив. Щось важливе.

— Ви використовували нас.

— Використовували? — жінка посміхнулася куточками губ. — Ми створили умови, у яких ви самі робили вибір. Усі ваші рішення належали вам.

Її слова застрягли в моїй свідомості, ніби леза.

— Чому ви змусили мене діяти так? — я ледве стримував гнів.

— Ми не змушували вас. Ми дали вам завдання, і ви вирішили, як його виконувати. Це і є суть експерименту: зрозуміти, що люди готові зробити заради цілі, яку вони вважають важливою.

Я відкинувся на спинку стільця, намагаючись осмислити почуте. Усе, що я зробив, кожен крок, кожне рішення – усе це було моїм вибором.

— Що далі? — запитав я після паузи.

— Це залежить від вас. Експеримент завершено для вашої партнерки. Вона зробила свій вибір і покинула комплекс.

— Айві… пішла? — я почув, як мій голос здригнувся.

— Так.

Я відчув, як у грудях зростає порожнеча. Айві пішла. Усе, що залишалося, – це сліди її присутності й та тиша, яка тепер здавалась ще важчою.

— Що це все дало вам? — запитав я, стискаючи кулаки.

— Розуміння. Розуміння того, як працює людська психіка в умовах екстремального стресу. Як люди будують зв’язки, як руйнують їх, як борються зі своїми внутрішніми демонами.

Звучало так, ніби це був лише черговий експеримент у лабораторії.

Але для мене це було іншим.

Я втратив Айві.

Я втратив її довіру, її почуття, її присутність.

І все це заради чого? Щоб зрозуміти, що я готовий руйнувати заради відповіді? Щоб усвідомити, що я не знав, чого хотів насправді?

Я підвівся, не чекаючи, поки жінка скаже щось ще.

— Ми закінчили? — запитав я, дивлячись їй у вічі.

— Ми завжди закінчуємо, коли ви самі це вирішуєте, — ці  слова звучали майже як насмішка.

***

Я повернувся до своєї кімнати. Моє тіло було важким, а в голові крутилися десятки думок. Коли я відчинив двері, перше, що впало в очі, — це відсутність речей Айві.

Ліжко, яке вона займала, було порожнім. Її книги, дрібнички — усе зникло, залишивши після себе тільки порожнечу.

Я сів на край свого ліжка, відчуваючи, як тиша накочується хвилею.

І саме в цей момент із динаміка прозвучав голос:

— У грі залишилася лише одна пара.

Ці слова були останнім ударом.

Я більше не був учасником гри. Я був її уламком.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍